Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

Здавалося, ніби тут ніколи не ступала нога людини. Проте неподалік від Фортечки, куди від жалюгідних залишок руїн можна каменем докинути, про щось говорили кілька чоловіків. Місце, яке вони вибрали для своєї ради, давало змогу далеко бачити єдину дорогу, що вела до Фортечки. Було їх четверо. Троє ніби міські, одягнені всі майже однаково, — у цупкому бавовняному одязі, на ногах чоботи, на головах парусинові кашкети. У кожного за поясом лискучий гострий топірець із дуже довгою ручкою. Один, уже в літах, високий, ледь згорблений, плечистий, з дужими руками, був нібито за ватажка. Від усієї його, ніби виточеної, постави віяло похмурістю. Важко було навіть визначити, чи коли-небудь з’являлося на його обличчі щось схоже на усмішку. Глибокий шрам тягся від лівого ока майже до кутика вуст, роблячи вираз обличчя ще жорстокішим. Ліворуч від чоловіка зі шрамом стояв, зіпершись на стовбур дерева, низенький сухорлявий чоловічок з поголеною головою, такий блідий на виду, що кожен перелякався б, зустрівши його вночі десь у полі. Довгі, майже до колін руки, видавали надзвичайну силу. Третій із одягнутих по-міському, швидше, просто гладкий, ніж дужий, молодий, з глибоко посадженими очима борсука, з товстими м’ясистими губами, що видавалися далеко вперед, мав вигляд людини обжерливої та хижої.

Очевидно, цих трьрх городян привів на Фортечку четвертий — чабан у розповні сил, що стояв поперед них, спершись на велику гирлигу. Поставою він скидався на чоловіка із шрамом. Його вроду псував трохи задовгий гострий ніс. Чабан був начебто з тих людей, у яких вистачає й сили, й відваги стати на герць із ведмедем. Він був із тих небагатьох тутешніх людей, хто щороку по кілька разів ходить на Фортечку. І знав він, мабуть, як ніхто інший, усі таємниці Геляти, а, отже, міг обминути й передбачити. небезпеки, що іншим було не до снаги.

Чоловік із шрамом показав чабанові на скелястий лисий гребінь Геляти й спитав глибоким басовитим голосом:

— Ви там були?

— Куди мені! Дістатися туди можуть тільки гірські кози. Якось хлопці спробували вилізти, бо чутки ходили, нібито там закопані скарби, але й до половини дороги не дійшли, як одного вкусила змія, він і дух віддав, а другий звалився в прірву, то його ледве витягли звідти з потрощеними ногами.

Чоловік із шрамом похитав головою і розпитував далі.

Він здавався людиною, певною себе, звик запитувати коротко й відповідати швидко:

— А влітку тут нікого не було?

— Пройшло кілька людей. Гуртом. А десь через місяць ходили солдати… Теж по двоє та по четверо, бо одному тут ніяк не пройти.

Чоловік із очима борсука теж запитав писклявим голосом:

— Коли востаннє були солдати?

— Та днів десять тому. А точніше — два тижні й два дні.

— Гаразд… — сказав сам до себе довгорукий. Він дістав із кишені штанів пачку сигарет «Карпаць» і, взявши собі одну, простягнув чабанові:

— Беріть, будь ласка… А чого тут ходили солдати? — спитав, ніби знічев’я.

— Бо, певне, мали такий наказ. Мабуть, їм велено охороняти тутешні місця від розбійників… Стільки злодюг нишпорить тут, скарби шукають… Тож недаремно люди кажуть, що кращого гнізда для пройдисвітів, ніж тутешні гори, не знайти по всій країні.

Чоловік із очима борсука підійшов до чабана. Ступав він тихо, спираючись на топірець. Глянув тому прямо в очі:

— Скажіть, ви зараз спускаєтеся в село чи піднімаєтеся звідти?

— А чому ви про це питаєте?

— Нам треба принести дещо із села, — втрутився чоловік із шрамом.

— Дуже шкода, що не можу стати вам у пригоді, бо йду звідти…

— А повертатиметеся сюдою?

— Іншої дороги навіть звірі не знають… Та хай звірі десь і пройдуть, а людина не зможе…

— Коли ви йтимете назад? — перепинив його сухорлявий.

— Десь на третій вечір… Але даруйте, я забалакався з вами. Тут, коли й знаєш дорогу, то негоже, щоб застала ніч…

Чабан випростався, закинув гирлигу на плече. Чоловік із шрамом простежив за його рухом, підійшов ближче і сказав із похвалою в голосі:

— Добряча гирлига. З такою і ніч не страшна в дорозі.

— Уже вісім вовків я забив нею, ведмедицю й ведмедя… А гаддя — то й не пам’ятаю, скільки. Гляньте, яка вона…

Чабан простягнув гирлигу чоловікові, котрого вважав за старшого. І дуже здивувався, побачивши, як той легко підняв її над головою й махнув кілька разів.

— А я й не думав, що ви такий дужий, — шанобливо обізвався чабан. — Бо ця гирлига далеко не кожному по силі. Ви колись теж були чабаном… Можу побитися об заклад.

Чоловік із шрамом віддав вівчареві гирлигу, пустивши повз вуха пропозицію про заклад:

— Не забудьте, чоловіче, зайти до нас, коли будете повертатися… А то, може, ми вас підстережемо на дорозі… Ну, щасливо!..

Чемно попрощавшись, чабан сягнистими кроками попрямував плаєм, який ніби обперізував гори.

— Невже він не піде до села? — спитав чоловік із очима борсука.

— Не думаю! — владно пробасив чоловік із шрамом. — Начиння приготували?

Після ствердної відповіді чоловіка із очима борсука він глянув на другого товариша:

— Перевірте батареї. Щоб не залишитися без світла…

— Нема чого турбуватися, — відповів той. — Усе на місці.

Чоловік із шрамом глянув у долину. Здригнувся.

— Дайте бінокля!

Той, що з очима борсука, метнувся десь за скелю і приніс бінокль. Ватажок узяв його й приклав до очей. Інші двоє стежили за ним з якимось острахом. Відчували: шеф щось помітив. І справді, крізь скельця бінокля видніло щось живе… Ось його можна й розгледіти… Кам’янистим плаєм простувала дівчина в білій сукні, з рюкзаком за плечима. Обличчя чоловіка