Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Ви маєте вибір зараз.

— Чи дозволите їм скористатися? І що тоді?

— Тоді я повторю запрошення, — сказав він, і вигляд у нього був зовсім хлоп'ячий.

Які дитячі ігри ми граємо, подумалося їй. Але гра була не позбавлена приємності.

— А що, — спитав він, — молоді дівчата, як і раніше, повинні отримувати дозвіл від своїх матерів на танець?

— Скільки років вас тут не було? — замість відповіді поцікавилася вона.

— Близько шести. Так маєте чи ні?

— Думаю, у нас нічого не зміниться і за шість століть, — з легким зітханням відповіла Дафна.

— Ви отримали цей дозвіл?

— Так.

— Тоді вперед!

Він підхопив її, і вони вступили в коло танцівників. Тільки коли вони опинилися в іншому боці зали, Дафна сказала:

— Хотілося б знати, що саме ви розповіли моїм братам про нашу першу зустріч?

Він мовчки усміхався.

— Чого ви посміхаєтеся, чорт забирай?

— Просто дивуюсь вашій витримці.

— Не розумію, про що…

Він наблизив губи до її вуха, ніби повідомляючи секрет.

— Ви не з найтерплячіших молодих леді, наскільки я встиг помітити, — сказав він. — Але чомусь тільки зараз, на другому кінці зали, поцікавилися моєю розмовою з вашими церберами.

Вона почервоніла. Не тому, що він назвав церберами її братів, а зовсім з іншої причини — він виявився добрим танцюристом, і їй справді не хотілося думати ні про що інше, а просто насолоджуватися плавними рухами та відчувати його руки на своїй талії.

— Однак оскільки ви запитали, — почула вона знову, — повідомляю, що їм відомо лише те, що ми випадково зіткнулися в холі і, підозрюючи, що ви з сімейства Бріджертон, я взяв на себе сміливість представитися вам.

— Вони повірили?

— Чому б і ні? Хіба я розповідав небилиці?

— На мою думку, нам взагалі нічого приховувати, — сміливо заявила вона.

— Звичайно, міс Бріджертон.

— Якщо хтось і повинен соромитися, то це негідник Найджел.

— Цілком згоден із вами.

— Як ви думаєте, сер, він досі валяється там?

— Не хочу про це думати.

Вони зробили ще кілька кіл, не виходячи до центру зали, намагаючись не дивитись один на одного, нічого не кажучи. За них говорили зараз з'єднані руки та рухи тіл.

Першою порушила мовчання Дафна:

— Ви давно не бували на лондонських балах і одразу натрапили на малоприємну сцену.

— У цій сцені один із персонажів був цілком приємний, інший — не надто.

Вона з посмішкою прийняла комплімент і через короткий час заговорила знову, вважаючи, мабуть, за потрібне, як її вчила мати, підтримувати світську розмову під час танцю:

— Крім цієї події, ви задоволені сьогоднішнім вечором?

Він так виразно тряс головою, що вона не втрималася від сміху.

— Так гидко?

— Ще більше.

— Але чому? Вас ніхто ні до чого не примушує. Побути вам хоча б хвилину на моєму місці!

Він з жахом заплющив очі.

— Не кажіть так, це жахливо! Я не виніс би.

— Якщо можна ці слова вважати виразом співчуття, то дякую вам, сер.

Її сміх, так йому здалося, прозвучав дуже красиво на тлі музики, що продовжується, і він хотів би попросити, щоб вона не переставала так сміятися.

— Все-таки ми досить сумна пара, чи не так? — спитала вона після нової паузи. — Чи не поговорити про щось зовсім інше?

Він не відповів.

Ще кілька турів вальсу, і тоді він відверто сказав:

— Мені нічого не спадає на думку.

Це знову викликало її сміх, який знову чудово з'єднався з музикою і знову подіяв на нього заворожливо.

— Тоді здаюся, — сказала Дафна. — Але що вас так гнітить тут?

— Що чи хто?

— Хто? — повторила вона. — Це цікаво. Чи можете ви пояснити, хто ці «хто»?

— О, всі, з ким я сьогодні зіткнувся. Для їхнього опису не вистачає слів.

— Ви маєте на увазі пристойних слів?

— Мабуть.

Вона підібгала губи.

— Це досить грубо, сер. Ви не бачите? Отже, мені здалося, що ви не без задоволення розмовляли з моїми братами?

Його рука трохи сильніше стиснула її талію. Ще кілька танцювальних па, і він відповів:

— Перепрошую, міс. Ваша сім'я виключається із групи «хто».

— Яка полегшення для всіх нас, ваша світлість. Приношу вам подяку від імені всієї родини.

«Ну і виразка! Їй палець у рот не клади. Та й я хороший — мелю перше, що спадає на думку», — подумав Саймон.

— Ще раз прошу вибачити за неясність думок, міс Бріджертон. Я не хотів вас образити.

— Гаразд, ви пробачені. Але якщо серйозно — що вас привело до такої зневіри?

— А як би вам сподобалося, — з запалом промовив він, — якби вас знайомили з усіма незаміжніми жінками в цій величезній залі? Якби треба було щось сказати кожній з них та їхнім матерям і, у свою чергу, вислухати всіх?.. Ви смієтеся, міс Бріджертон?

Так, вона сміялася. Її гарні очі навіть трохи зволожилися.

— Чи добре сміятися з свого партнера з танцю? — спитав він з посмішкою, на що вона замотала головою, насилу вимовивши:

— Не добре.

— Однак ви продовжуєте сміятися.

— Так, продовжую. Тому що сама пройшла через це, трохи інакше, але пройшла і, як бачите, залишилася жива. Хоча чимало це вартувало.

Його обличчя стало серйозним.

— Але чому ви давно не вийшли за когось заміж і не припинили свої страждання? — спитав він. — Хіба ж ніхто не просив вашої руки?

— Чи маю я розуміти так, що це зараз робите ви?

Кров відлила від його обличчя. Він мовчав.

— Не лякайтеся, мілорде. Я ніяково пожартувала. Можете знову дихати спокійно. І вибачте ще раз за невдалий жарт. Але ваше питання теж було не з найуспішніших.

Йому хотілося відповісти якось поіронічніше,