Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

Вона заговорила першою.

— Щоб відповісти на ваше запитання, сер… — голос її звучав не так дзвінко, як раніше, в ньому не стало колишніх м'яких нот, — маю нагадати, що будь-яка дівчина перебуває перед вибором, і це, повірте, найважче. Вам вже пощастило побачити Найджела, одного із кандидатів. Чи не надто підходящий, вірно?

Саймон мовчки кивнув головою.

— А до нього мені пропонував лорд Чалмерз. Бачите, як я з вами відверта. Сама не знаю чому. Він теж не знав, але зараз його вразило інше.

— Чалмерз? — вигукнув він. — Але ж йому…

— Далеко за шістдесят. Правильно. І оскільки я не залишила наміру мати дітей.

— У деяких чоловіків такого віку теж бувають діти, — вирішив Саймон заступитися за літніх людей. — Я знаю випадки…

— Але мені не хочеться ризикувати, — прямо пояснила Дафна. — Крім того, і це не головне, я не хотіла б мати дітей разом із ним.

Уяву Саймона, що розігралася, намалювало йому не надто наочну картину перебування лорда Чалмерза в одному ліжку з Дафною, і він розлютився, навіть не розуміючи на кого. Швидше, на самого себе.

— До цього старого, — продовжувала Дафна, — якщо вам так цікаво… До нього було ще двоє, теж малосимпатичних… А перед ними…

Він перебив її прямим питанням, не прийнятим у суспільстві:

— А самі ви хочете одружитися?

— Звісно. — У її голосі звучало здивування. — Хто цього не хоче?

— Я.

Вона поблажливо посміхнулася:

— Вам так здається. Це у вас минеться. Більшість чоловіків спочатку уявляють, що вони не хочуть.

— Нічого подібного, — палко сказав він. — Я цього ніколи не зроблю.

Вона пильно подивилася на нього. Щось у його тоні та виразі обличчя говорило їй, що він абсолютно щирий.

— А як ваш новий титул? — спитала вона. Він знизав плечима:

— Що з ним таке?

— Як що? Якщо ви не одружуєтеся і у вас не з'явиться спадкоємець, титул згасне разом із родом. Або перейде до якогось противного кузена.

В його очах з'явилися іскорки сміху. Таким він їй більше подобався.

— Звідки ви знаєте, що всі мої брати — двоюрідні?

Її обличчя теж пожвавішало усмішкою.

— Усі двоюрідні, та ще й претендують на титул, бувають супротивними. Хіба ви не знаєте такого правила?

— Ваші слова ще раз свідчать, що ви досконало вивчили чоловіків, — з перебільшеним захопленням промовив він.

Вона переможно глянула на нього.

— А раніше ви мені не вірили.

Саймон знову став серйозним і замовк.

— Це варто того? — потім спитав він.

— Що варте чого?

Він на мить відпустив її руку і махнув у бік натовпу гостей.

— Все це. Нескінченний парад марнославства та честолюбства. Перебування матері у ролі сторожа за спиною.

Дафна пирхнула:

— Не думаю, що мама була б у захваті від цього порівняння. — І, одразу ставши серйозною, задумливо додала:

— Так, думаю, це варте того, висловлюючись вашою мовою. Тому, що все це називається життям.

Вона замовкла, і він подумав, що більше нічого не почує на цю тему, але вона знову заговорила, дивлячись йому прямо в обличчя великими потемнілими очима.

— Я хочу чоловіка. Хочу сім'ю. І якщо подумати, то моє бажання не таке вже й безглуздо. Я четверта в сім'ї з вісьмох дітей, майже нічого не знаю і не бачила, крім нашого будинку, сестер, братів, і не уявляю існування поза їхнім оточенням.

Саймон не зводив з неї очей, а в голові звучав тривожний сигнал-попередження: ти хочеш її, ти готовий піти на будь-яку дурість, щоб зрештою опанувати її, але ти не повинен, не смієш цього робити. Навіть намагатись. Навіть думати про це. Не смієш порушувати її душевний спокій, розбивати тендітні стіни світу, в якому живе її душа. Адже тим самим ти і себе виведеш з рівноваги, нехай примарного, і не зможеш вже ніколи набути заспокоєння.

Вона, як усі нормальні люди, хоче сім'ї, дитину, а ти… Ти навіть думати про це не хочеш!

Тобі вона подобається, приємно бути поряд з нею, як ні з ким раніше. Але ти не смієш навіть торкнутися, ти повинен залишити її для когось іншого.

— Що з вами? — тихо спитала вона й усміхнулася. — Кудись відлетіли думками? Літаєте у хмарах?

Він відвів погляд.

— Просто замислився над вашими словами.

— Невже вони варті того?

— Цілком. Не можу пригадати, коли чув останній раз такі прості, відверті промови, сповнені глибокого сенсу.

— Ви мені лестите, ваша світлість.

— Зараз не треба іронії, міс Бріджертон. Адже добре, якщо людина знає, що хоче.

— А ви знаєте?

Як їй відповісти? Як і у всіх, були речі, про які він не міг, не хотів говорити ні з ким. Навіть із самим собою. Але, як легко розмовляти з цією незвичайною дівчиною, так не схожою на інших із її кола. Вони ж тільки познайомилися, і хіба може він дозволити собі відвертість?

Зрештою з явним небажанням він промовив:

— Ще в юності я дійшов до деяких висновків. Дав собі деякі клятви… І намагаюся їх виконувати.

Вона не змогла приховати цікавості, проте правила гарного тону не дозволяли їй бути надмірно наполегливою, і вона обмежилася напівжартівливою фразою:

— Ну, ось ми стали по-справжньому серйозними. Адже єдине, що збиралися з'ясувати, це комусь із нас противніше на сьогоднішньому балі.

Ось і це їх об'єднує, подумав Саймон: протест проти звичок та правил суспільства, до якого вони належать.

Саме в цей момент у його голові промайнула дивна, навіть дика ідея. Проте така цікава! І водночас небезпечна. Дуже ризикована, тому що означала, що він має тривалий час перебувати в суспільстві цієї дівчини, в її компанії, відчуваючи при цьому те, що він уже почав відчувати, але не маючи права щось робити для здійснення своїх бажань.

Ох, все це ще одна дурість! Безглуздий сплеск емоцій. Відлуння тих часів, коли