Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

-А ваша мати? – Коч, звісно, подумав, що бізнесмен Микола Малік свого часу просто розлучився з першою дружиною, матір’ю його дитини. Але отримав відповідь:

-Вона давно померла.

-Вибачте… А з мачухою … які в них були стосунки? Та у вас?

-Вони жили добре, - похитала головою Ніка. – А щодо мене… Якщо я вам розповім, що маму моєї мачухи називаю бабусею, та що у дитинстві більшу частину канікул проводила саме в неї, у селі… Вам це про щось скаже?

-Звичайно. – Якби мова йшла про його співвітчизників, Юксел Коч влаштував би ретельну перевірку. Але як зробити це звідси, коли усі ці люди мешкають у Росії та Україні?! Він ще деякий час розпитував Ніку про стосунки у її родині. Хоча усім трьом було зрозуміло, що навряд чи ця розмова призведе до якогось реального результату. Але з цього, по правилах будь-якого розслідування, потрібно було розпочинати. А потім подивився на Вікентія:

-Ви ж недаремно приїхали до нашої країни. Не повірю, що вирішили відпочити саме тут та зараз… Недаремно наполягли, щоб приїхати туди. На, - як кажуть? – згарище? Я розумію, коли це … хотіла побачити ваша дружина. Але ви ж там не бували жодного разу, так? А головне – прихопили з собою прилад для вимірювання радіації. Ви … щось знали?

-Я зробив припущення. Воно справдилося. – Ніка вкотре помітила, яким спокійним голосом він говорив це. Хоча вони знаходилися у чужій країні, перед поліцейським, який міг підозрювати їх невідомо у чому, - вірити йому, що не підозрює, звісно ж, не можна. А Кеша розмовляє з ним так, ніби знаходиться у власній вітальні. Чи, можливо, іще спокійніше. Дійсно зовсім не хвилюється, чи так володіє собою? Цього вона про власного чоловіка не могла б сказати.

Коч, між тим, вирішив продемонструвати легке роздратування такою поведінкою, підпустивши до голосу іронію.

-Можливо, ви й мені розповісте, чому саме ви зробили таке припущення?

-Ніко, розкажи йому … про свого російського шанувальника. Я розумію, що … ти нікому не казала, але це потрібно, - м’яко сказав Вікентій. Вона смикнула плечем:

-Ти б його іще моїм другом назвав! Та й стосовно того, що нікому не казала… Казала, звичайно. Батькові, поліцейським… - Почувши останнє слово, Коч миттєво насторожився. А потім вислухав майже ту саму розповідь, що колись почув сам Вікентій у орендованій щодобово квартирі. Тільки у тоні оповідачки тепер не було відчаю. - Ну, а потім… Кеша мені запропонував … і бути разом, і … вирішити цю проблему.

-Романтично! – прокоментував Коч, а Вікентій з Нікою одночасно посміхнулися. Зіграти так неможливо, - обом одночасно, - й це сказало досвідченому поліцейському дуже багато. Втім, це була не його справа, й він знову звернувся до Вікентія:

-Звичайно, кримінальна історія, але … до чого тут ваша здогадка?

-Я вважаю, це одна й та сама історія… Ви знаєте, що відбувається у Росії? Там, з одного боку, корумпована поліція. Не лише там, але у Росії крупні бізнесмени … мають такий вплив, що їх самих, та їхніх родичів, практично неможливо притягнути до відповідальності. Справа не лише у грошах, - теж саме стосується й тамтешніх поліцейських, чиновників, високопоставлених військових… Якщо ти трапився на шляху когось з них, - ти ніхто. Тебе можуть просто знищити. Якщо тільки ти не відносишся до таких же… Там нещодавно був випадок: троє старших офіцерів поліції зґвалтували молоду дівчину, яка була їхньою ж колегою. Та гадали що усе минеться, але її батько виявився великим чином у іншому відомстві, так званій Росгвардії…[2] Тому ґвалтівників засудили. Ви собі уявляєте … таку дикість, скажімо, у вашій поліції? – Коч пробурчав собі під ніс щось незрозуміле. – А тут… Так, ґвалтівник – син людини із великими грошима та великими зв’язками. Але й жертва – теж … не з простих. Її батько намагався зробити так, щоб цю справу не спустили на гальмах. А після його смерті справу просто закрили, наче б то нічого не довели. А потім… Я тут якраз перевіряв одну будівлю за допомогою дозиметру. – Вікентій вирішив не казати, що то була будівля апеляційного суду. Ось, цей поліцейський і так дивиться на нього … дивно. А, якщо почує іще й таке, - мабуть, буде вважати параноїком. А йому цього зараз зовсім не потрібно. – І, так співпало, - того ж дня ми дізнаємося про пожежу… В мене у голові немов щось клацнуло. Це ж очевидно пов’язані речі, я ж знав, що батько Ніки помер від пухлини мозку невдовзі після повернення з Туреччини, де жив у цьому самому будинку. Який тепер хтось знищив. Бо гадав, що після цього просто вивезуть сміття, та ніхто нічого не дізнається… Насправді, спасибі їм. А то ми б могли коли-небудь приїхати туди, та … скористатися цим ліжком.

Ніка, почувши ці слова, миттєво зблідла, а Коч лише похитав головою.

-Це завжди так легко проходить? – спитала Ольга.

-Ні. – Денис натиснув на газ, і «Соната» обігнала чергову вантажівку. На смак Ольги, що сиділа на задньому сидінні поряд із дитиною, - малюк спав у дитячому кріслі, яке їхній зустрічаючий не забув прихопити з собою, - їхав він аж занадто швидко. Втім, обирати не доводилося. До того ж, а якщо чоловік правий, що вона завжди занадто хвилюється..? – Їх … попросили усе зробити швидко, та вас не затримувати. Вони б усе одно нікуди не поділися, та назад вас не відправили, але…

-Могли б кудись запроторити? – спитав Сергій, що сидів поряд із водієм. Високий чоловік років тридцяти, із борідкою та залисинами, у окулярах, у джинсовій сорочці, він говорив із характерною для мешканців Москви вимовою. Але у його голосі відчувалося полегшення.