Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

Мені відразу захотілося чимось прикритися, хоча я й не була роздягнена, все пристойно, але його погляд просто був мені огидний. Бррр.

— Кави не бажаєте зі мною випити? — поцікавився він, піднявши погляд на моє обличчя.

— Ні, дякую. Не люблю каву, — для чогось збрехала я, не бажаючи затримуватися в його кабінеті надовго.

— Гаразд. Ліє Олександрівно, можливо, Вам вже повідомили, що завтра повертається мій заступник.

— Так, я чула, — кивнула я на підтвердження своїх слів.

— Так ось, просто хотів Вас попередити, що людина він непроста, любить увагу.

— Що Ви хочете цим сказати?

— Просто будьте обережні.

— Добре. Буду. Щось ще важливе, Сергію Костянтиновичу?

— Як у Вас йдуть справи з Байєром? — мені здалося, що він теж натякає на ліжко, чи не здалося?

— Сьогодні їдемо дивитися об'єкт. Мені потрібно побачити приміщення, щоб зрозуміти, в якій концепції, в якому стилі працювати.

— Якщо добре виконаєте свою роботу, Дамір Тімурович Вам добре віддячить.

— Я постараюся викластися на сто відсотків.

— Викладіться краще на тисячу, — лукаво посміхнувшись, сказав він, а я тільки серйозно кивнула, не бажаючи нічого говорити.

Коли нарешті я покинула кабінет начальника, мені відразу ж захотілося прийняти душ. Ну, ніяк не приваблював цей чоловік до себе. Липкий він був, хоча я чула, що він родич самого генерального директора, а той, між іншим, непоганий чоловік. Взагалі дивно все це, ну, та годі вже, моя задача — працювати, а хто кому і ким доводиться, мене, вже точно, не цікавить.

Перед обідом з Наталкою я вирішила зайти до Кирила Тімуровича, щоб вибачитися за вчорашній інцидент. Чесно зізнатися, мене трохи трясло від страху й сорому. Я боялася, що Градов мене звільнить або, в найгіршому разі, висміє, але діватися нікуди було, хочеш-не-хочеш, а вибачитися слід.

— Марино, добрий день. А Кирило Тімурович зайнятий? — ввічливо поцікавилася я у секретарки гендиректора, тільки-но опинилася в його офісі.

Вона не поспішаючи підняла на мене погляд і, вимушено посміхнувшись, відповіла:

— Вітаю. Зараз спитаю, — заправивши волосся за вухо й поглянувши в люстерко, немов через селектор її побачать, Марина натиснула на кнопку, звертаючись до Градова: — Кириле Тімуровичу, до Вас Снєгірьова з від...

— Нехай проходить, — перебив він, тому дівчина дивно подивилася на мене, а потім і зовсім обвела поглядом з голови до ніг.

— Мда, тепер ясно, чому до нього не підійти. Ось які йому подобаються.

Почувши ці слова, я глибоко зітхнула, похитала головою й пройшла до дверей гендиректора. Може, хоч на п'ять хвилин відволічусь від цієї дівочої балаканини про ліжко, яка переслідує мене сьогодні цілий день. Дійсно, було огидно, що мене всі намагаються порівняти з повією, і тепер я розуміла, що мені слід довести їм зворотнє, залишалося тільки придумати, як саме. Один плюс — поки я йшла сюди, почула, як дівчатка скаржилися на те, що більше не отримають уваги красеня Даміра. Ну ось і добре! Чутки пройшли.

Постукавши у двері, я з новим зітханням тихенько увійшла в кабінет, де мене вже чекав привабливий чоловік, в особі якого я побачила Даміра. О Боже!

Моя уява вирішила зіграти зі мною злий жарт, тому що в директорському кріслі сидів не хто інший, як сам директор. І, мабуть, я була цьому навіть рада, тому що до зустрічі з Даміром я ще не підготувалася. Але як же Кирило Тімурович був схожий на Даміра Ті... от я балда, по батькові то однакові, а значить, вони брати! Так, Ліє, начебто, молода зовсім, а мозок туго міркує.

— Ліє Олександрівно, — ввічливо сказав Кирило, підводячись зі свого крісла.

— Добрий день, Кириле Тімуровичу, — схаменулася я, проходячи вглиб кабінету, — вибачте, що без попередження, сподіваюся, я не сильно Вам завадила?

— Ні, що Ви, зовсім не завадили.

Я підняла очі й зустрілася з його глибоким пронизливим поглядом зелених очей. Мені стало дуже незручно й соромно, і я відчула, що моє обличчя враз узялося червоним. Що ж, представляю свій розгублений вигляд з червоним обличчям.

— Кириле Тімуровичу, я хотіла вибачитися за вчорашнє, — почала я, нервуючи й заламуючи пальці.

— Ліє Олександрівно, Ліє, можна я буду Вас так називати? — поцікавився він, підходячи до мене, а я у відповідь лише кивнула. — Сідайте.

Градов відсунув для мене крісло й допоміг сісти, чим викликав у мені нову хвилю страху.

— Може будете каву?

— Ні, дякую, — поспішно відповіла я й, піднявши очі на директора, який сів у своє крісло, додала: — Мені дуже соромно, що Вам довелося стати свідком того, що сталося, і я щиро прошу пробачення у Вас за це. Обіцяю, що в майбутньому це не повториться, але якщо Ви вирішите, що мені не місце у Вашому концерні, я зрозумію.