Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

— Ти часом у минулих реінкарнаціях не жив у мо­настирі? — спитав Аскольд.

— Я й без реінкарнацій знаю, що господарів усякого дому слід шанувати.

— Слухай! Чи не міг би ти домовитися зі своїми но­вими знайомими, щоб вони допомогли нам визначи­ти, кого поховано у знайденій домовині? — спала сту­дентові на думку проста до геніальності ідея.

— Спробую...

Згори почувся незнайомий юнацький голос:

— Боже помагай! Отець Василій благословили до­помогти, якщо є потреба. — До розкопу наблизились двоє семінаристів.

— Дякуємо, — відповів професор, виходячи назус­тріч непроханим візитерам, щоб затулити домовину від їхніх поглядів, — але ми самі впораємося. Мені потрібно було б сьогодні переговорити з владикою-намісником у важливій справі. Перекажіть отцеві Василію, що я чекатиму на відповідь преосвященного. А зараз дозвольте, ми продовжимо.

— Як скажете. А щось цікаве вдалося знайти? — за­питав білявий молодик.

— Є дещо, але напевне ще говорити передчасно, — відповів науковець, усім виглядом демонструючи не­бажання продовжувати розмову.

Та хлопці не йшли.

— Нас лаятимуть, що не допомогли, — знову сказав білявий, намагаючись розгледіти за спиною професо­ра розкоп. Але у вузькому, тьмяно освітленому коридо­рі годі було щось побачити. Ще трохи потоптавшись, семінаристи залишили вчених у спокої.

***

Вибравшись після закінчення роботи на поверхню, Аскольд одразу зателефонував Надійці. Вона наполя­гала, аби забрати його машиною просто від Лаври. Аск, уявивши собі Христинине обличчя, коли та побачить, що він від’їжджає з дівчиною на гламурній ма­шині, умовив Надію зустрітися на Майдані. Мала міс­це ще одна причина, через яку Аскольдові було потріб­но опинитися неподалік дому: Лахудрик, який міг не втриматися від підслуховування їхніх з Надійною ду­мок. Бакалавр пояснив Аскольдові, що не може само­стійно пересуватися на великі відстані. З Майдану ж він легко дістанеться додому.

Червоний «Альфа Ромео», припаркований поблизу Консерваторії, привітно блимнув фарами.

— Привіт, — мовив хлопець, одним рухом вписую­чись у зручне сидіння.

— Салют, — відповіла Надійка, тягнучись до нього, щоб поцілувати у щоку. Та цієї миті він, повернувши обличчя, підставив губи, ніби випадково.

Припинити поцілунок їх змусили наполегливі сиг­нали авта, якому машина білявки легковажно пере­крила виїзд зі стоянки.

— Що робитимемо? — спитала Надія, виїжджаючи на вулицю Городецького. — Може, просто покатаємо­ся по городу?

— Ну, звісно: саме починаються вечірні затори, — усміхнувся Аскольд, уявивши, як Надійчин автомобіль виглядатиме на городі.

— А ми кудись спішимо, чи га? — зблиснула усміш­кою дівчина, дивлячись на нього блискучими очима.

Вгору Інститутською потужний двигун виніс їх од­ним махом. Так само легко підйом здолало чорне «Ауді», що прилаштувалося позаду. В імлистих сутінках міста промайнули витончені будівлі Державного бан­ку. «Альфа Ромео» звернув біля Будинку офіцерів і Кріпосним провулком виїхав на Грушевського.

— Поглянь на нову визначну будівлю Києва, — вка­зав Аскольд на жовто-білу громаду нещодавно спору­дженого житлового будинку біля військової коменда­тури. — Нормальні люди називають її одоробликом потворним і завдячують її появу архітекторові Гадушкіну і мерові Хмельченку.

— А мій папа хотів тут квартиру купити, уявляєш? — озвалася Надія. — Но тут оказалось дуже дорого, даже для нього, і майже все було розкуплено, оставалися тільки перші поверхи з видом у двір.

— Добре, що не купили: все одно рано чи пізно у Дніпро сповзе, та й громадські організації мають на­мір оприлюднити списки власників квартир у цій пот­ворі, щоб кияни знали імена тих, хто інвестує у плюндрування міста. Юридичною мовою це називається — «ганебна власність».

— Та ладно тобі. Будинок як будинок. А чому він мо­же поповзти?

— Ґрунти легко розмиваються. Та й справді, дідько з ним, — відповів хлопець. — Скажи ліпше, куди ти ме­не везеш?

— Я тебе викрала, зараз завезу в посадку і буду пи­тать, — засміялася Надійка. — Де тут у вас посадки?

— «Питать» означає «спрашивать», а ти ж, швидше за все, маєш намір мене катувати. І це у вас на Донбасі посадки, а в цій місцевості — ліси, наприклад, Голосіївський. Це єдиний реліктовий ліс у Європі, який знаходиться практично у місті...

— А ми можемо туди поїхати зараз? — перервала дівчина.

— Гаразд: через Лесі Українки, Кіквідзе, Залізничне шосе, Московську на проспект Науки.

— Так ми ж зараз на Московській! — здивувалася дівчина.

— Це вулиця Московська. А є ще Московська пло­ща[18], Московський провулок, Московський проспект, вулиця Москворецька, Московський міст, Московський універмаг, станція Київ-Московський, Московська брама, — роз’яснив Аскольд особливості топонімічної по­літики всіх попередніх влад у столиці України.

— Ні щоб назвати пару вулиць на честь чудового міста Донецька.

— Є така вулиця, так і називається — Донецька, а є ще Макіївська, Краматорська, Дружківська, а також пальма Мерцалова в торговельному центрі «Глобус» на Майдані, — пояснював далі Аскольд.

Звернувши з проспекту Науки, машина промчала під склепінням дерев звивистою вулицею поета Бла­китного до корпусів Аграрного університету. «Ауді» так само трималося трохи позаду, майже не криючись. Утім, молодим людям було не до «хвостів» — вони весело розмовляли ні про що. Надія скермувала авто у глиб лісу. Тут було вогко і тихо. Щойно ма­шина зупинилася — теми для веселої балаканини вмить вичерпалися. Тепер вони вже мовчали ні про що. Молоді люди не помітили, як з чорного «Ауді», що з вимкненими фарами проїхало за ними, вийшло двоє чоловіків.

Аскольд кинув свою куртку на заднє сидіння. За­пах раптом розпашілого жіночого тіла, змішаний з тонким свіжим ароматом парфумів, трохи паморочив хлопцеві голову. Він потягнувся до Надійки, ловлячи її губи своїми. Надія заглушила двигун. Він торкнувся рукою її волосся на потилиці. Аскольд невчасно згадав, що після важкої роботи у печерах він не був у душі і запах від нього, можливо, занад­то... гострий. Але Надія, не відриваючись від його губів, міцно обійняла Аскольда за шию. Він обереж­но торкнувся її пружних грудей. Вона почала ніжно цілувати його обличчя і шию. Кермо заважало. У хлопця в штанях стало затісно, по всьому тілу роз­ливалося тремтливе тепло.

У бічне скло з боку водія раптом ударив яскравий промінь ліхтаря. Пролунав обережний стукіт у вікно. Молоді люди вмить опинилися на дистанції при­стойності. Надійка увімкнула двигун і фари. За вік­ном показався міліцейський кашкет. Дівчина трохи опустила скло.

— Добрий вечір, — почулося з сутінок. — Сержант Борисенко. Документики показуємо.

— А что