Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

— Будь ласка, виходимо з машини. Пред’являємо документи, — осмілів сержант, побачивши перед со­бою зовсім молодих людей.

— Пожалуйста, ваш номєр удостовєрєнія, із како­го ви РОВД? — запитала Надія.

— Патрульно-постова служба Голосіївського району. На мені форма і особистий жетон. Вам легше буде це побачити, коли ви залишите машину.

— Аску, сиди, будь ласка, на місці, — попросила дів­чина, виходячи з авта.

Та Аскольд, можливо, аби в очах сержанта не вигля­дати підкаблучником, теж відчинив дверцята і ви­простався на весь зріст, спершись на дах машини.

— Автомобіль ваш? — запитав міліціонер.

— Мой, мой. Могу докумєнти показать, — різко від­повіла Надія.

Впевнений тон дівчини давав свій результат. Во­чевидь, патрульні мали досвід спілкування з київ­ськими мажорами і знали про наслідки, які це може мати. У міліціонерів ще були свіжі спогади про те, як у травні двоє студентів, пасинків відомого маг­ната, серед білого дня просто на Бессарабці побили сержанта-даішника і, незважаючи на обіцянку мі­ністра внутрішніх справ, виголошену з трибуни парламенту, добитися для них судового покарання, лишилися абсолютно безкарні. Тож міліціонер чем­но відповів:

— На документики, що засвідчують вашу особу, да­вайте поглянемо. Та-а-ак, громадянко Надіє Карпен­ко, — завчено вів далі, крутячи в руках водійське по­свідчення, — з метою профілактики злочинів проти майна та особистості громадян попереджаю вас про те, що ви перебуваєте в місці підвищеної криміноген­ної небезпеки, особливо в темне время суток.

— Ви хотітє сказать, что ми на кого-то нападьом? — спантеличено спитала Надійка.

— Да нєт, протів вас может бить совєршєно право­нарушеніє. В таком мєстє ви абсолютно беззащітни протів наркоманов, а автомобільчік у вас прімєт­ний, — озвався інший міліціонер. — Словом, давайтє отсюда. Всєго хорошего.

— Понятно, до свіданія, — відповіла дівчина, беру­чи з рук патрульного свої права.

«Альфа Ромео» з молодими людьми поїхав угору. За ним рушив і простецький міліцейський бобик. З кущів за обома машинами нишком спостерігали двоє чолові­ків у чорному спортивному одязі. Потім вони швидко повернулися до свого «Ауді» й також помчали до Аг­рарного університету.

— Де ти так навчилася з ментами розмовляти? — за­питав Аскольд, коли вони опинилися на освітленій ву­лиці.

— У нас у школі були уроки виживанія. Вчитель, сам колишній тєлохранітєль і спортсмен, говорив, що як­що з міліцією поводитися так, щоб вони не чувствували твого беспокойства, і демонструвати знання зако­нів і процедур, то можна ізбєжать многіх неприятнос­тей, — розповіла дівчина.

— Ні, ну це нормально?! — обурився Аскольд, аби приховати незручність від того, що сам не брав актив­ної участі в розмові з міліціонерами. — На уроках ви­живання про контакт з міліцією розповідають як про потенційну небезпеку, а не як про спосіб допомоги і порятунку! А в тебе круто виходить говорити з ними. Куди ми зараз поїдемо?

— Давай десь вип’ємо чаю, — запропонувала На­дія. — Тримайся, поїдемо швидко, бо я трохи понерву­вала. Знаєш тут поблизу щось пристойне?

— Ресторан «Полонез» біля Виставкового центру — колишньої ВДНГ[19]. Слід їхати ліворуч.

Авто помчало прямо до жовтої, розмитої сніговою мрякою плями світлофора, на розі вулиці Героїв обо­рони. Різко крутнувши кермо ліворуч, Надійка вже на червоне світло миттю виїхала на Голосіївський проспект. Чорне «Ауді», що спробувало повторити цей маневр, точно вписалося під величезний міксер бетономішалки, водій якої також поспішав — буді­вельний бум[20] у столиці, одначе. Скрегіт металу і розбитого скла, крики людей — миттєво утворився величезний затор.

Вони під’їхали до ресторану і ввійшли до його не­великої затишної зали. Надійка попрямувала до жі­ночої кімнати поновити макіяж після лісових поці­лунків. Тим часом Аскольд, замовивши біля барної стійки дві чашки жасминового чаю, сів за столик. Опинившись на самоті, відчув ніяковість та неспокій від усього пережитого. Аби приборкати розхристані почуття, вирішив подзвонити Апостолові. Той не одразу відгукнувся. Коли ж нарешті озвався, то на­сварив хлопця за невчасний дзвінок: мовляв, він за­важає якійсь важливій дипломатичній розмові з венедськими жерцями. За хвилину телефони роз’єдна­лися: схоже, в Андрія остаточно сів акумулятор. До столу вже підходила Надійка.

Пробазікавши кілька годин лише за чотирма чаш­ками чаю, вони рушили по домівках. Метро зачини­ли, тому дівчина наполягла підвезти Аскольда до са­мого Майдану. Наприкінці вечора у хлопця зіпсувався настрій, адже сорок вісім гривень за рахунком та десятку чайових виклала Надія — для нього це були значні кошти.

— А в Донецьку теж такий дорогий чай? — спитав він, чим одразу викрив причину власної похмурості.

— Є дешевше, є дорожче — не зважай, — удавано безтурботно відповіла дівчина, розуміючи його на­стрій. — Ти помітив, як добре я вже говорю україн­ською? — спитала, аби змінити тему. Маленька хит­рість вдалася — Аскольд пожвавішав.

— Так! Ти справді вже ліпше говориш. Незчулися, як приїхали. Прощалися довго і ніжно.

Коли авто від’їхало, Аскольд миттю злетів по сходах до своєї квартири.

У кімнаті на нього чекав Лахудрик.

— Де тинявся так довго?! У мене безліч новин. — Його жвава балачка одразу розвіяла ліричний на­стрій. — Отже, твоя Христина таки їздила до ворож­ки Гликерії-Степаниди. Віддала дві твої фотки. Ця во­рожка низької кваліфікації, тому навіть нездатна за­хистити свій будинок від присутності домовиків, а дружити з нами не вміє. Вона знає про свою непрофесійність і заробляє більше, як психолог чи навіть психоаналітик. Але найцікавіше почалося по тому, як Христя пішла. Гликерія-Степанида одразу поїхала до готелю «Русь», прихопивши з собою одну твою фо­тографію. На жаль, цей готель захищено від таких сутностей, як ми, ще з часів КДБ, аби їм можна було робити там свої справи без зайвих свідків. Для нас досі неможливо подолати ті закляття, хоча вони пра­цюють без поновлення вже двадцять п’ять років. Зро­зуміло, що людина, яка дала ворожці ментальну отру­ту для тебе, живе у цьому готелі. Ми, ймовірно, знає­мо і його ім’я — Бенціон Пінський. Ворожка перед від’їздом до готелю телефонувала якійсь Люсі. Пов­ністю розмову прослухати не вдалось, та Гликерія, помітно побоюючись зустрічі, назвала це ім’я — Пін­ський. Ти, бува, не знаєш, хто така ця Люся?

— Можливо, Христинина подруга, я чув, їй зо два рази телефонувала якась Люська.

— Гаразд, розберемося.

—- Стривай, Лахудрику, а яким чином ти отримав усю цю інформацію?

— Багато знатимеш — рано постарієш. Цим наразі не переймайся, — відреагував домовик на не вислов­лену вголос образу хлопця. — Згодом розповім. А за­раз іди спати, а то весь світишся від щастя — видно, що добре провів