Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

найбільших катастроф, той людський пил і крихти, що здригаються і зав’язуються на пустирищах, у ярах, в полонинах. Монастирі і обителі схимників, навіть найсильніші, навіть настільки одержимі втечею від світу, який гине, як колись у Тебаідзі, мусять з собою забрати виразні заповіді, вказівки, суворо бережені у книжках. І в цьому їхня сила. Вони вірні, вдячні, віддані на смерть і на життя тим одноразовим, єдиним об’явленням, збереженим спочатку у святих книгах, а потім в необхідній організації Церкви і догм, і то навіть у Гімалаях. Але вони переважно не вдаються до такого ризика, щоб Бог сам промовляв із хмар, з вогню, з дерев, з людської доброзичливості, з жорстокості природи і щоб проявився або ні. І за це отим, виколисаним та береженим традицією і щоденними зусиллями героям віри, будь-який немузикальний недовірок, без чуття на приховані зв’язки, а тим більше без вдячного поглинання шепотів, може закинути: «Те, у що ви вірите, те, на що покликаєтесь і що дає вам силу, ніколи б само по собі у вас не проявилось, якби не минуле, якби не книги, перед якими ви падаєте горілиць, бо вас так навчили і з цим ви прийшли сюди до вашої самотньої обителі».

Але шепіт пущі і хвороби, особливо небезпечні спокуси свободи, яким важко протистояти без зовнішньої допомоги, виставляють на найважчі випробовування. Вони можуть дати таке свідчення: «Так чи інакше, це людськість. Повертається вчора, сьогодні, завтра».

Гори і пущі взагалі терпеливі. А гуцульська верховина — найбільше. І, мабуть, гостинна? То чому б не наслідувати цієї гостинності? Тому слухачеві, який забрався у наші гущавини, чи хоч би завдав собі праці погортати наші спогади, ми зобов’язані проявити гостинність, задля того, щоб собі і нам він визнав таке: «Що ж більше доводить, що віра, особливо віра в Бога, народжується зі страху і є тимчасовим, скажімо собі, знахарським ліком проти страху? Тому, коли людина звільняється від страху, віра стає непотрібною. Відкладімо її на майбутнє, або, якщо вже конче хочемо, то до спогадів старанно прикритих, бо не обов’язково повчальних».

Але чи справді те, що постійно супроводжує нас, мандрівників, утікачів та пастухів, потрібно називати вірою? Ні, бо віра означає впертість, особливо перед лицем нападок і сумнівів, щоб притримуватися чітких і зрозумілих тверджень, щоб повторювати їх собі й іншим, не залежно від того, чи впевнений у них чи ні. Люди в страху і в темряві знаходять Бога не тільки тому, що Його шукають, знаходять Його також навіть тоді, коли не шукають, коли закривають від Нього очі руками. Гори і пущі нікого не тримають. Нехай той, хто хоче і любить по-іншому, втікає від страху, від його раптової тіні, від тіні тіні, від самого страху, щоб борони Боже колись і сам не перелякався, нехай так виховує дітей, щоб вони забули про страх. На жаль, він досягне тільки того, що страх буде чигати з кожної темної шпарини, похмурого закутку, із непогашеного сірника, звідусіль, звідки не доходить яскраве світло. Не показуйте носа в пущах, не наближайтесь туди ані на крок, поки дороги, залізниці і страховки вас не забезпечать! Бо те, що Бог надлітає з темряви, свідчить не проти страху, а на користь страху. Лякаймось і далі, але тільки ті, хто хоче, запихаймо голови у страх, як у тих часах, коли ми пхалися над провалля у вітер, який нас перевертав, у ніч під кулю, через кордони держав, через засіки, ми самі — без зброї, без гранат, з сухим патиком і з сухою головою, то може й витренуємо у собі сміливість.

Але не сподіваймось, що старий Савіцький відразу пригорнувся до землі. Навпаки, можливо в основному через це ним і захоплювалися, що у яру над Варатином він сильніше, ніж деінде, впирався, що зовсім не є невдахою, а мовчазним солдатом Слави, «паном», хоч і без багатств, і зовсім не якимось заволокою, але необхідним ковалем і корисним охоронцем яру. Немов слимаковою мушлею він оточив себе своїм старим світом. А до того ж у нього над Варатином свободи було аж забагато. Він зовсім не мав нагоди, щоб сумніватися в Богові, ані щоб дізнаватися про нього щокілька днів, як пастух, оточений страхами. Щоправда, гірський світ заховав його від потопу, але Савіцький не приєднався до пастушої спільноти. Зате він тут краще, ніж будь-де, міг повторити досвід Йова, Йова-людини і Йова-народу. Подальше пристосування він залишив синові.

Дещо більше про Савіцьких знали ті з братії шляхти, багатші чи бідніші, які мали до цього нашорошені вуха, але в будь-якому випадку не селяни і не люди, які оселянилися, а ще менше пастухи чи гірські ґазди. У нього, начебто були якісь багатства на території під російською окупацією і начебто втратив їх, невідомо як. Точно те, що він брав участь у повстаннях і що в результаті приблукав на Покуття і там у поселенні дрібної шляхти у Нижньому Березові одружився. В тих часах в усіх чотирьох Березовах у підніжжі Рокити — і то з обох боків Рокити аж до потоку Прутець — які згадувалися у місцевих документах з моменту надання прав королем Владиславом Ягеллом, що були кілька разів підтверджені упродовж століть, було ще багато претензійності, рідкісного одягу, своєрідних дворів, врешті-решт шляхетських привілеїв, іноді жалюгідних, як той, що шляхтичі стояли у перших рядах в костелі чи в церкві, ба навіть, що старші по-давньому засідали на фундаторській лавці. Але у Березовах, внаслідок подрібнення земельних ділянок і через відсутність «панської клямки», гербова і горда шляхта спадала від воїнів до рівня, не лише нижчого за рівень підгірного життя, але й до зовсім незаможного селянства. Бо вже з середини ХІХ століття австрійський уряд дуже вміло давав фору селянам, недавно звільненим від панщини на підгірських теренах колишніх королівських маєтків, які забрала цісарська Камора, наділяючи так званих «каморних людей» землею у цілком достатніх обсягах. Таким чином уряд оминав і деградував, здається цілеспрямовано, дрібну шляхту, залишки колишньої Речі Посполитої, ті резерви воїнів, що здавна розселилися густо по цілому Підгір’ю. Березівські шляхтичі через збідніння і зменшення маєтків одружувалися з необхідності, всупереч старим звичаям, із доньками розбагатілих «каморних». Іноді шукали щастя по містах у ремісництві. То знову ж повертались на село, але не у свої Березови, а туди, куди манила хоч якась надія на заробіток. Нераз вони гарячково оберталися у нових сферах: створювали більші чи менші майстерні, іноді навіть фабрики, або ж запихалися у якісь неприбуткові професії, наприклад, як артистичне