Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

і погнала машину в перший-ліпший бар, але з одним умислом, що мене там хтось побачить з Блохових знайомих. Страх зводив мені кишки. Мені нікуди було подітися від чогось такого, що до цього часу не існувало в моєму житті. Мені нікуди подітися від його нудної, але впевненої навали. Нудотної, злої навали невпинного страху, що з гуркотом поліз, з шумами, з вереском п'яних малолітніх дівчат переламувався, дробився у вушних раковинах. Іноді на повороті мені видавалося, що я втрачаю пам'ять, рештки здорового глузду. Щось спонукало мене, примусило опустити верх машини — вітер, холодні потоки дощу, дрібні камінчики вдарили в обличчя. Машину понесло юзом, завертіло трасою. Гули велетенськими бджолами літаки. Низько і пронизливо. Як свині. Я летіла на авто, юзом в чорну ніч, ковтаючи сльози, воду, розпухле і гниле листя, зіницями ковтаючи жах, що набрякав у водянистих, як очі жаб, навислих над трасою ліхтарях. Потім все закінчилося. Все пройшло. Я навіть почула, як стікає вода з ринви, далеко у білому сліпучому прогоні, у налітаючому свисті літаків, у вищанні гальмуючих тролейбусів. І чорна, розірвана кашоподібна тінь безформно лягала від людей, поодиноких і слабких, і тінь тріпалася живою тварюкою, відкинута велетенським аеродромним ліхтарем, повзла від Жулян, виїдаючи порожнини простору, тріпаючись банальною жерстиною дахів. Упала ударом ножа на мене. І я заплющила очі, відчуваючи кожну зморшку, патьоки крижаної води, холодний вітер. Тхнуло погано вичиненою шкірою. Тихо зірвалася нічна птаха. Полетіла над темними вікнами.

Шматок білого простору за вікном; я думаю чомусь, що так починається море. І я говорю йому над вухо тихо, вкладаючи у його голову якісь слова, несподівано, по-дитячому любуючись від подиву, що він їх розуміє більше, ніж будь-хто у світі. Свята глупота усіх жінок світу. Тремтливе дзеркало ранку повернуло мене того сизого дня, що віщував тільки удачу, на кілька років назад, десятки років назад, у якусь солодку невідомість. Блох засинає, куняє, точніше, якусь хвилину, а потім починає розповідати, рвучи слух шматками історій зі свого попереднього життя. Він розповідав про тихі зими, про тихі мрії; я слухала, як ніколи в житті, про велетенські водозбірні серед степу з тремтячими блюдами ранку на піщаних дюнах, з птахами над самою водою, і як птахи розгрібають крилом хвилю, гнутим дзьобом ухопивши срібну тріску рибини, що дрімала, ліниво гріючись у сонних водах річки з дивною назвою Голубиха. І про велетенську рибину, яку він бачив, коли каменем ішов на дно. Мені різного довелося почути, але нічого путящого, — так волає самотність. Проте щось трапилося того дня, коли він по-справжньому, як мій чоловік, спав на моєму плечі, підтиснувши ноги. Не інакше, то була любов. Але невідомо, що зустріне нас ранком.

Кловський

Білий кудлатий пес, розгрібаючи кігтями сніг, перетявши трасу, вискочив з помаранчевого полошища шмаття, подріботів, витинаючи круті груди, вздовж чорної дороги, що біля Севастопольської площі, вихрі крутилися у сірому забетонованому амфітеатрі. Сніг зарядив зранку густою стіною. Листопад місяць з низьким небом, тиском у скронях. Злі араби джерготіли, прохолоджувалися купами біля вікон педагогічного гуртожитку. Тут вони вишукували хлопчиків, за п'ять баксів, недорого, але надійно: смачна азіатська кухня, п'ять доларів плюс секс. Іноді їм допомагав Бокін. Араби здорові, вгодовані й нахабні. Часом перед першокурсницями вони видають себе за французів. Видно з усього, що вони про себе дуже хорошої думки і справляють на оточення теж неабияке враження. Листопад, а холод собачий. Сніг за вікнами. Перед тим довгі дощі. Дощі зі спогадами. Нічого від того доброго. Люди велетенськими жирними мухами перебираються між столиками, що виставлені одноманітно, наче у харчувальні котроїсь тюрми: рівно, паралельно, нічого не дозволяти. Але це ринок. Люди сонно валандаються під січкою з дощу і снігу, підносять майже до обличчя помаранчі, цвітну капусту, подавлені довгою дорогою гранати. Навпроти залізна буда. Звідти світить оком дівчина — вродлива, такі, напевне, повинні бути свіжими, налитими соком, а не манірними, з довгими пальцями, в'ялими тілами, повними лінощі і розпусти. Десь бовтається Бокін. Він весь час шамкотить беззубим ротом і показує чистісінько слов'янські дулі арабам. Ті вже навчилися розрізняти добре від поганого. Я, Кловський, зараз виконую роль охоронця, тому намагаюся щось змінити у цьому шматочку захололого життя. Я кличу ледь видимим порухом Бокіна, він підбігає до мене, висолопивши язика. Я даю йому купюру і кажу, лизнувши губи, єлейним голоском: «Піди купи собі багато дівчаток, Бокін…» Бокін морщить лоба, бо грошей заледве вистачить на щось інше. Він довго бігатиме між залізною будою, де Нурім продає неякісний польський героїн, і гуртожитком. Бокін одягнений непристойно брудно. Але на вулиці голод. Сучий голод, якщо можна так сказати. Людям треба їсти очима. Вони завжди хочуть більшого, ніж того потребують. Але сьогодні я охоронець, принаймні граю охоронця. Зараз вийде Блох з Лізкою, і ми поїдемо. Нарешті тому довбойобу дійшло, що потрібна «криша», не інакше, «криша», бо буде кінець. Рукоятка «скорпіона» нагрілася. Вона неймовірно гаряча, це нагадує власний, але другий статевий член. Ось вийде Лізка, з дивовижними очима, дивовижними романтичними озерцями. Ха-ха. Я смакую ту хвилину, коли завалю її десь у кутку, смердючому, обісцяному кутку й вліплю кулю між ніг. Ця стерва, здається, справді закохана у Блоха. Не інакше, Блоху на старість поталанило. Цього ніколи не скажеш про його молодість та юність. Всі закохані манірні. Особливо старіючі курви. Або непотрібні стерви. Все сходить на пси, на якийсь порцеляновий пафос. Вони, ці вродливі сучки з прогнутими спинами, виставленими задами, шепочуть вам щось тихими матіоловими ночами про вічність, про всесвіт і кінець всесвіту, вимахуючи манірно пальчиками і долонями, щоб потім перший-ліпший конюх трахавїх, а вас будуть тримати за блаженство, за те, з чим можна добре і смачно поспілкуватися, а вам кортить вже зовсім іншого, навіть ви передумали дістатися з нею до ліжка, навіть те, що світ, ця гидка штуковина, не переносить чистих поривань. І життя тече рідким поносом між пальцями, бо більшість людей курви, бляді й суки, а тому, значить, що їхня ідеологія, їхні життєві пориви запускають в шаленому обертанні цей світ. Шкода, що я не християнин, а буддист. Гарне слово «апокаліпсис».

Ми довго билися над тим, куди подіти гроші. Становище набирало небезпечних обертів: в одну мить ми могли лишитися грошей і життя. Вибір не з найліпших. Закон у цій країні, який, видавалося б, не діяв, міг несподівано заворушити лаписьками й ударити по наших хребтинах. Будь-який закон не терпить, якщо на нього плюють. Закон треба обходити за допомогою