Читати книгу - "Материк Гесиона, Східняк Марко"

А лишалось ще дуже багато. Аж тут появився з Украйни Матвій Грива і, кинувши десь десяту частину переслідувачам, інше ними разом вдалось перевезти в надійне місце. Тут, біля Липкан і знайшов їх Кіндрат, найкращій агент Гесиони у Європі.

Незважаючи на батькове прізвище, деталі обличчя та риси характеру, Верлан по життю та по материнському вихованню був українцем, то й вирішив податися на край світу за справжньою Украйною.

З цією метою вони з Матвієм перебрали всіх побратимів, деяких підходящих під вимоги агента гайдамаків-майбутніх переселенців повінчали практично у наказовому порядку, бо агент той сказав, що війн на Гесионі нема, а жінки ж мруть від пологів, то гарно побратися там – недосяжна мрія. Після того, як обидва теж оженились на молодих вдовах закатованих гайдамаків, яких чимало втекло з обозом у Молдавію, розплатившись майном з тими побратимами, з якими стало не по дорозі, купили султанський дозвіл на мандрівку з поселенцями до республіки Рагуза, у Дубровник.

Там зафрахтували португальський корабель, що підвернувся, і допливли до Фарани. У Батурині – столиці графства (по інерції, офіційно — королівства) Грива і Верлан впевнились, що ця країна – не їх ідеал. Правда все було українською, від вуличного гомону до законів, але графство трохи залежало від Ріо-де-Жанейро, трохи від Буенос-Айресу. Життя людей, при всьому степовому роздоллі, було обережне і сите. Вирій для тих, у кого хата скраю. Гайдамаки внутрішньо збунтувались, відчуваючи ледь вловиму, але існуючу другорядність цієї держави і одностайно вирішили добиратись до Гесиони.

На той час половина сімей вже обзавелась дитинкою, інші ще роздумували, не вважаючи Фарану постійним місцем проживання. Тому, посадивши сім'ї з дитинкою на корабель, що йшов довкола мису Горн, гайдамаки пішли сушею, дозволеним коридором Буенос-Айрес — Вальпараїсо.

1739. Від Карантинного острова до Січеслава йшла поки єдина нитка геліографів. При тихій погоді підіймались в небо повітряні кулі та за допомогою ліхтарів передавали повідомлення. Коли рейсовим бригом з Вальпараїсо прибуло, оминаючи Каменське , півсотні гайдамаків з жінками (ще не всіма), вже наступного ранку з їх приводу засідав Імперський Комітет по імміграції, розселенню та інтеграції переселенців. Емоції кипіли.

– До молодого Гарбузенка їх, нехай вчать молодь!

– Гайдамаки – ті ж бандити. Навчать козаків, що Перу запалає і з головним союзником – Іспанією – війна почнеться.

– Всередину континенту їх. Там швидко навоюються із звірами та негараздами і будуть мирно жити.

– Сюди їх, у столицю. Тут не таких здорових бачили.

– В столицю і так набіжать. Он з паланок всі дівки тут.

– Поки тепленькі, відправити на освоєння найдальших куточків.

– Якщо самі зорганізувались, мають внутрішню дисципліну, то достойні бути ядром якогось адміністративного утворення.

– Утворять і натворять.

– Будуть сидіти на місці та будуватись. У повідомлені сказано, що більшість їх жінок, що ще пливуть, – непраздні.

– Ну побудують, та й підуть за зипунами.

– Не підуть. В Украйні козак на час набігу звичайно лишає жінку з дитинкою на матір, на тещу, на всіх, хто є у двох родах. А тут?

Нарешті вирішили дати під гайдамаки дві провінції у Південно-Східному воєводстві, хай засновують перші поселення. До цього рішення привело два випадкових фактори:

По-перше, з головним містом цього воєводства був налагоджений напрочуд гарний голубиний поштовий зв'язок. І воєвода вчасно підготує все для заснування провінційних центрів. По-друге, обидві провінції у лісостепу, не прибережні, не високогірні. То й не потребують спеціальних навичок. Нарешті, це останні незайняті провінції воєводства. Адміністративна вертикаль буде повністю. Можна переключитись на інші регіони.

Очманівши від ударної дози україністики, а особливо від системи мір та вагів Атлантиди, гайдамаки прибули після сорокаденного карантину до столиці воєводства, де їм оголосили повеління імператора.

Воєвода передав їм по карті-схеми відповідної волості і Верлан, використовуючи на карантині отримані картографічні знання, подивився на легенду, прикинув масштаб і, не повіривши, сказав:

– Це більше, чим я захопив у самому розпалі повстання!

– І у моїй стільки ж, – добавив Матвій.

– Ну і хазяйнуйте на здоров'я, — терпляче сказав воєвода. – Давайте поверхнево обговоримо, де ставити містечки. Для обох ми маємо по три варіанти. Але спочатку поїдете кудись в одну точку. Потім можете давати свої пропозиції. Тільки не збудуйте населений пункт на краю волосних земель.

Так виникли Журавка і Клинці.

1742. 11 жовтня принц Володимир, міністр шляхів сполучення та транспорту у уряді графині Шарлотти виїхав на огляд головної дороги Фарани на Тукарембо – Чар-бухта. Погода була середньої вдалості. Сила вітру – балів шість, бо хитались великі гилки, барометр і небо обіцяли змінну хмарність без дощу. Термометр повідомляв про 13 стандартних градусів тепла. Угу, на тобі! У графа відпало бажання кінної весняної вилазки. Рання весна обіцяла показати свій норов. Вилаяв за такий же весняний оптимізм двох геодезистів і одного інженера по дорожнім спорудам. Ординарець відвів верхових коней. Військовий топограф явився одягнений як у люту зиму, то він його поставив за приклад. Взяв дві карети і відмовився від кінного супроводження, вирішивши, що по такій окаянній погоді вісім стволів достатньо для якої-небудь дорожньої розмови. Треба було проревізувати дорогу довжиною у чотириста кілометрів. Наново провести всі числення і прикинути кількість необхідних і можливих спрямлень та виграш у довжині траси, насипів, поглиблень та кубатуру ґрунту, що потрібно перемістити.

Виїхали у шість годин ранку за місцевим часом, сонце тільки показалось на горизонті. Фіксували довжину відрізків шляху, які можна умовно назвати абсолютно прямими, кут повороту и все інше, про що сказано. Пеони відділялись від стад корів, здивовані безкінечними зупинками карет, підскакували поближче, але гарно озброєні військові при відсутності найменших ознак розкоші не надихали ні на які ідеї. Основною бідою траси було те, що геодезист назвав "тремор", тобто об'їзд кожної більш–менш значної калюжі чи трохи суттєвого пагорба. Однак генеральний напрямок дорога зберігала непогано.

Перший ручай – Кажанів – мав цілком пристойний для путівця піщаний перекат – вода була трохи нижче чеки колеса. Але траса означала "сухі колеса", то прикинули витрати на міст з двостороннім рухом. Отак і повзли. Мінялась тільки погода. На наступний день було хмарно, вітрюган десь стишився, сильний помінявся на свіжий, далі пішов рясний весняний дощ з громовицею. На десятий день відчули приближення до найбільшого міста країни і порту – вози, екіпажі, кавалеристи. Якщо політичне життя кипіло у Батурині, то більш потужне, господарське акумулювалося у Порт-Січи.

Відлежавшись за три дні, Володя пішов у дворянське зібрання, домовився з предводителем, що внесе звичайні гроші, він, за дурним звичаєм свого сімейства, практично непитущій, але танцювати любить до знемоги.

– Які танці ви любите танцювати? – зацікавився розпорядник, який якраз нагодився.

– Гавот, менует, бурре, ригодон, паспье.

– О, джентльменський набір, – пожвавішав розпорядник. – Ваша високість, як ви відноситесь до танців з дочками купців першої та другої гільдії. Дворянок і у графстві, і у місті взагалі небагато.

Раптом у предводителя засвітились очі.

– Володимире Орестовичу, може під добру руку попросите батечка, щоб сипонув дворянством. Люди будуть йому дуже вдячні та й мені буде ким керувати.

– Безнадійно. Весь як дід Сева. Каже, що керівників треба не так багато, а паразитам давати надію ні до чого. Чиновників шостого розряду у нас двоє: граф, і то батькові його мати в Атлантиді присвоїла капітана першого рангу, бо корсари сплатили податки кораблями, а дід не бажав чути ні про який флот Атлантиди, бо відрікся від трону, готував спорядження та шукав потоплене іспанське золото на Карибах, щоб фінансувати заселення Фарани.. Так що одна баба Ліда, голова Ради міністрів Фарани. Я звичайно, спадковий дворянин, але штабс–капітан по службі, тобто самостійно вислужив поки лише особисте дворянство.

Володимиру, що показався на танці тим же вечором, сподобались дві речі: незатоптаність паркету Зібрання і помірна алкоголізація контингенту. Що не сподобалось – арго, на якому спілкувались аристократи. Це був дикий узвар з іспанської, англійської, української, французької. А "папіроса", якою іменували звичайну курву, наскільки розбирався принц, прибула з такої далечини, що не почув би – не повірив. Портеньо, – назвали вони цей суржик. Йому пояснили, що ця диявольська музика ідентична тому, як говорять у розташованому напроти порту Буенос–Айрес.

Дівчата і вміли танцювати, і говорили куди більш літературно хлопців, але були налаштовані надто матримонально. Зрозумівши, що розбиває надії і серця, Володимир після трьох вечорів зачинився у палаці, який подарував мамі дід на весілля і тихо радувався що жіноча половина нечисленної обслуги була вся заміжня. Сидів і вчив древньогрецьку.

Принц у своїй династії не був оригінальний у мовному питанні, ригористичний до крайності, він одразу подався у магістрат і попросив його голову нанести візит алькальду сусідів. Барон Свіриденко Степан Степанович, якого від знав з дитинства, як селищного отамана та начальника порту "Дебаркадер" на східному узбережжі, радо прийняв Володимира, сказав, що питань і навіть непорозумінь між портами понад голову, то поїхати давно треба, але поточна робота заїдає, то якщо Володимир, як наслідний принц та міністр комунікацій, транспорту та зв'язку сформує делегацію, то він з задоволенням поїде заступником і дасть список питань у програму візиту.

Гроші на поїздку в бюджеті міста є, але рахуються неосвоєні у держбанку.

– Головною непоточною проблемою є попасти з міста в місто без нічого, як кажуть, з короткостроковим візитом. Всього 200 кілометрів, а наче у порт-Атлантиду зібрався Бігай по причалам, шукай, який вітрильник саме везе щось сьогодні у Буенос-Айрес, виясняй настрій капітана щодо пасажира, неясно коли відчалить посудина тощо.

1743. Почато осені, березень. Імператор приміряв новий мундир полковника.