Читати книгу - "Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ніка
Це було правильне рішення. До дідька правильне, говорю своєму відображенню поки розчісую волосся. Цю мантру повторюю вже який день. Пари в універі змінились консультаціями, дати екзаменів стали відомі, й Катя мала повернутись з дня на день. Ніколи мені було думати про того Дем'яна. Хай розважається зі своєю Анастейшею, Крістіан зрадливий Грей.
Я тієї ночі, дурепа, довго не спала. Доки світло не дали. А дали його аж під ранок. І я замість того, щоб хоч трохи подрімати, полізла якогось біса у соцмережі. Шукати ту саму Анастейшу. Не сподівалась на успіх. Так по приколу вбила бісяче прізвисько. А тих Анастейш виявилось не більше сотні, й знайоме фото у червоній сукні світилося у другій двадцятці. На сторінці світлини з якогось святкування. Кафе, веселі обличчя. І Дем’ян...
Пам'ятаю, як серце тривожно забилось. І сказав би мені хтось, чому так розхвилювалась? Чому кожне фото збільшувала, щоб роздивитись у загальній масі знайоме обличчя? Наче божевільний сталкер, вишукувала відтінки емоцій, роздивлялась, хто з ним поряд. І гадала, що він в цей момент думав. Про що так весело говорив з симпатичним парубком по сусідству… Що шепотів на вухо сексуальній брюнетці в темно-синій сукні. Чому так здивовано витріщався на скромну дівчинку у костюмі Снігурки. Здається навіть мера побачила, але то вже, мабуть, глюк якийсь примарився. Дем'ян хоч і мажор, але хіба настільки, щоб так вільно тусити з "батьком-хранителем" нашого міста. І трохи заздрила всім тим шикарним дівчатам з якими він танцював.
І вона, Анастейша, теж там мелькала у своєму дратівливо-червоному вбранні. Звісно фото з нею були особливі. Романтичні, гарні, наче обкладинки до жіночого роману — сніг, новорічні вогники на гілках, вони обличчям одне до одного. Близько, шалено близько. Все, як велять закони любовної історії. А на наступній вже цілуються.
Серце стиснулось, закровило. Я швидко вийшла зі сторінки, вимкнула телефон. Які ще докази потрібні? Вони пара.
Жінка жінку завжди зрозуміє. Вона дивилась на нього закоханими очима. А він… він зацікавлено. Як на мене, там на кухні, коли лікував. Ох... лікував-лікував... й полікував. Ногу... А хто буде після нього серце лікувати?
Роздратовано зав’язую хвоста, а він розпадається, знову перев’язую. Бачу, що вже не встигаю, психую і залишаю волосся розпущеним. На консультації не багато доведеться записувати, то може й не заважатиме.
Встигаю забігти в аудиторію за кілька хвилин до приходу викладача. Місць вільних повно. Ой, ризикують наші... Максим Андріянович чітко запам'ятовує всіх, хто був і не грузить. А кого не було, навмисне валить питаннями по тих темах, які обговорювались на консультації.
— Нік! — чую голос Каті.
Підіймаю голову, пробігаюсь по рядах. Сидить майже на самому верху. Чого туди забралась? Махає рукою.
Я взагалі хотіла сісти на першому або другому ряду, але йду до неї.
— Привіт! — Плюхаюсь поряд, дістаю з рюкзака конспект і ручку.
— Нікуля, так рада тебе бачити, — тихо верещить. Несподівано згрібає в обійми.
Ошаліло кліпаю віями.
— Я теж…
— Я стільки всього маю тобі розповісти… — тараторить. Ледь не захлинається від радості.
— Зачекай-но, ти хіба не збиралась на саму вже сесію повернутись?
Бурхлива радість трохи приглушується. Стискає губи.
— Збиралась... Але в Даміра якісь проблеми у сім’ї. Ми вирішили приїхати раніше, — наче тінь набігає на обличчя.
— Ясно... — тягну. Мимоволі задумуюсь. Що ж це за сім’я у Даміра така. Вони ж у Буковелі відпочивали. У сезон це просто шалена купа грошей. Дамір не здавався таким уже мажором. Принаймні ті кілька разів, що я його бачила.
— Ну, нічого, ми надолужимо! — відкидає за спину довгі світлі локони. На вустах знову радісна посмішка. — А ти як? Що з тобою трапилось? Саня і Дамір приїхали такі стривожені. Сказали, що ти тачку якусь зловила і сіла в неї. Вони не встигли наздогнати.
Кусаю губи. Щось відповісти таки треба...
— Я не пам’ятаю Кать, — зізнаюсь. — З того вечора геть нічого не пам'ятаю...
— Як це не пам’ятаєш? — здивовано округлює очі. — Чому? Ти вдарилась?
Хитаю головою.
— Дорого ранку, шановні студенти! Відкладаємо розмови й відкриваємо свої мізки для нових знань. Тих, які ви мали здобути протягом семестру, але так і не спромоглись, — раптово звучить зичний голос викладача.
Ми за бурхливими обговореннями навіть не помітили, як він зайшов.
— Потім! — шепочу одними губами.
— Гей, гальорка, місць купа. Живо пересідаємо униз! — говорить викладач, стріляючи суворим поглядом саме в нашу парочку.
Катя зітхає, і ми, а з нами ще пара-трійка однокурсників, зібравши манатки, мігруємо ближче до викладацької кафедри. Прямого наказу ослухатись не сміє ніхто.
— Гаразд... — знаходить час прошепотіти Катька. — Але після пар очікую на детальну розповідь, з усіма пікантними подробицями, — хитро посміхається, так, наче я їй збираюсь розповісти романтичну казку, а не звичайнісіньку ситуацію на дорозі... — Ну, ти Лісовська й дала... До незнайомого мужика у машину… — хитає головою.
Поговорити вдається уже після консультації, коли ми свої стомлені тушки тягнемо в бік зупинку. Образу я не забула. Суплюсь, дивлячись собі під ноги. А Катька навіть не помічає, тараторить собі про Буковель, захлинається від захвату. Але раптом переривається.
— Ти ж не ревнуєш, Ніка?
— Що? — навіть голову підводжу, нарешті в очі наважуюсь глянути.
— Ну, йдеш така сумна, сніг жбурляєш ногою. Ревнуєш Даміра?
Я навіть рота відкриваю від здивування. Це ж треба таке вигадати!
— О, господи! Ні, звичайно! — навіть трохи голос підвищую. Ледь стримуюсь, щоб плечима не пересмикнути. Знала б Катя наскільки мені неприємний її Дамір.
— Це добре. Не те щоб я переймалась, — знизує плечима. — Все ж між вами нічого не було…
Серце пропускає удар. Гаряча рука на моїй шиї наче наживо. Мимоволі притуляю долоню до горла. Під шарфом б'ється тривожно пульс у жилці.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль», після закриття браузера.