Читати книгу - "Друга одіссея"

Він думав, як там ведеться решті команди, на мить згадав про Чандру й Керноу, які мирно просплять усе це. Навіть якщо «Леонов» перетвориться на метеоритний дощ у небесах Юпітера, вони ніколи не дізнаються. Він не заздрив їм, вони втратять неймовірний досвід.

Таня щось говорила в гучномовець; її слова загубилися у ревінні навколо, але голос звучав спокійно і врівноважено, неначе вона робила якесь звичайне повідомлення.

Флойд зиркнув на свого годинника й здивовано зазначив, що половина гальмівного маневру вже минула. У цю саму мить «Леонов» підійшов до Юпітера на найближчу можливу відстань; лише автоматичні зонди глибше занурювалися в атмосферу гіганта.

— Ми вже на півдорозі, Женю, — закричав Флойд. — Зараз уже починаємо підійматися.

Він не знав, чи вона його зрозуміла. Її очі були міцно заплющені, але дівчина злегка усміхнулася.

Тепер корабель трусило, як маленький човник у розбурханому морі. Чи це нормально? Флойд радів, що мусить дбати про Женю, це відвертало його від власних страхів. За мить до того, як він сформулював цю думку, раптом здалося, що стіни навколо зненацька стали вишнево-червоні та обвалилися на нього. Це немов нічне жахіття з оповідання «Провалля і маятник» Едґара Аллана По, яке щойно пригадалося йому за тридцять років після прочитання.

Утім, таке просто неможливо. Якби щити раптом зламалися, корабель розтрощило б за секунди, розплющило б стіною газу. Ніхто не відчув би болю; їхній нервовій системі просто забракло б часу, щоб зреагувати, перш ніж вони поринуть у небуття. Флойд думав і про щось втішніше, але й такі міркування не можна злегковажити.

Хитавиця повільно вщухала. Ще одне нерозбірливе оголошення від Тані (він покепкує з неї щодо цих оголошень, коли все закінчиться). Тепер час минав набагато повільніше; Флойд перестав дивитися на свій годинник, бо не вірив йому. Цифри змінювалися так неквапливо, йому навіть здавалося, ніби він потрапив у Ейнштейнівське уповільнення часу.

Аж потім сталося дещо неймовірне. Спершу Флойд був утішений, а відтак злегка роздратований.

Женя заснула. Якщо не простісінько на його руках, то притулившись до нього.

Це була природна реакція: напруження виснажило її, тіло врятувалося реакцією, мудро передбаченою природою. Раптом Флойд сам відчув сонливість, мов після оргазму. Він і сам був емоційно виснажений входженням в атмосферу Юпітера. Випадало боротися з собою, щоб не заснути.

А згодом він падав… падав…падав… усе закінчилося. Корабель вийшов у космос. Флойд і Женя знову попливли каютою в різних напрямках.

Після цього вони ніколи не були такі близькі, але завжди відчували особливу ніжність одне до одного, наче поділяли таємницю, якої більше ніхто не міг зрозуміти.

Розділ 15. Втеча від гіганта

Коли Флойд дістався оглядової зали, пропустивши Женю уперед на кілька хвилин, Юпітер уже віддалявся. Та це була ілюзія, більшою мірою ґрунтована на його знаннях про фактичний стан справ, а не на тому, що він справді спостерігав. «Леонов» щойно виринув з атмосфери Юпітера, і планета досі затуляла все небо.

Отже, тепер, як і передбачалося, вони стали бранцями гіганта. Протягом останньої гарячої години «Леонов» навмисно зменшив зайву швидкість, що могла викинути корабель за межі Сонячної системи й помчати до зірок. Нині він прямуватиме по еліпсу — класичній гоманівській орбіті[13], а це означало, що вони рухатимуться туди-сюди між Юпітером і орбітою Іо, яка проходить на 350 000 кілометрів вище. Якби ж вони не ввімкнули (або не змогли ввімкнути двигуни), «Леонов» довіку залишився би бовтатись у цих межах, завершуючи один оберт за 19 годин. Корабель став би найближчим із супутників Юпітера, але ненадовго. Щоразу, заходячи в атмосферу планети, «Леонов» утрачав би висоту, доки це не призвело б до його загибелі.

Флойду ніколи не подобалася горілка, але він без застережень приєднався до інших, випиваючи за здоров’я проектувальників корабля і виголошуючи подяки серу Ісаакові Ньютону. Потім Таня твердою рукою поставила пляшку назад до шафи й замкнула її — роботи досі купа.

Хоча вони й чекали на це, усі підстрибнули від несподіваних глухих звуків вибухової речовини й поштовху від від’єднання теплових екранів. За кілька секунд величезний, досі сяйливий диск з’явився в полі огляду й, обертаючись, відплив від корабля.

— Погляньте! — закричав Макс. — Літаюча тарілка! У кого є камера?

На цю заувагу йому відповів істеричний регіт із ноткою полегшення. Капітан перервала веселощі, виголосивши:

— Прощавай, наш вірний тепловий екране! Ти чудово виконав свою роботу.

— Але змарновано багато матеріалу! — зазначив Саша. — Щойно від нас від’єдналося кілька тонн. Подумайте, скільки додаткового вантажу ми могли взяти!

— Тоді я п’ю за здоров’я консервативних російських інженерів, — парирував Флойд. — Краще на кілька тонн більше, ніж на один міліграм менше.

Цей шляхетний тост зустріли одностайними оплесками, тимчасом, як відтятий від корабля тепловий екран, охолоджуючись, пожовтів, потім почервонів і зрештою почорнів, злившись із космосом навколо. Він зник із поля зору, хоч раптом з’явився знову — затьмарена зірка виказала його присутність.

— Попередню перевірку орбіти завершено, — повідомив Василій. — Ми відхилилися від правильного вектора на десять метрів. Непогано для першої спроби.

Цю новину зустріли притлумленим полегшеним зітханням, а за кілька хвилин Василій зробив іще одне оголошення.

— Зміна позиції для корекції курсу, дельта ві шість метрів на секунду. За хвилину двадцятисекундне увімкнення двигунів.

Космонавти досі летіли близько до Юпітера, навіть не вірилося, що корабель вийшов на орбіту планети; так само успішно вони могли перебувати на борту висотного повітряного судна, яке щойно виринуло з моря хмар. Тут не відчувалося масштабу краєвиду внизу; їм було легко уявити, що вони відлітають від наземного світанку: червона, рожева, малинова заграва видавалася такою знайомою.

А втім, то була ілюзія; Юпітер не мав нічого спільного із Землею. Ці кольори властиві самій планеті, а не позичені від призахідного сонця. Та й гази, що складають атмосферу Юпітера, чужорідні: метан, аміак і відьомське варево вуглеводнів, перемішаних в одному казані з воднево-гелієвими сполуками. Жодного сліду кисню — людині тут не дихнути.

Від обрію до обрію хмари сунули паралельними рядами, де-не-де зміщені випадковими вихорами. То тут, то там підйом із глибин яскравішого газу змінював візерунок, і Флойд також міг бачити темне осердя великого нурту — вихори газу, що прямували до незбагненних глибин Юпітера.

Він почав шукати поглядом Велику червону пляму, але швидко зрозумів безглуздя цього задуму. Усі ті гігантські скупчення хмар унизу охоплювали лише кілька відсотків неосяжної поверхні планети, і шукати