Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

— Дай-но глянути, — зажадала Сян’юнь.

— Будь ласка, панянко, — Цуйлюй на долоні простягла їй знайдену штучку.

Це виявився золотий цілінь, трохи більший за той, що висів на поясі в Сян’юнь. Вона схопила його, і серце її чомусь здригнулось, а в душу закралася туга.

— Ви що тут робите на пригріві? — зненацька пролунав голос Баоюя, що наближався до них. — Чому не йдете до Сіжень?

— Я саме до неї йду, — відповіла Сян’юнь, квапливо ховаючи ціліня. — Підемо разом!

Вони попрямували у двір Насолоди пурпуром.

Сіжень стояла на терасі, обпершись об поруччя. Помітивши Сян’юнь, вона кинулася їй назустріч, повела в будинок, посадовила й, не давши їй отямитися, заходилась розповідати про те, що довелось їй пережити відтоді, як вони розсталися.

— Тобі давно треба було приїхати, — зауважив Баоюй, звертаючись до Сян’юнь, — я приготував для тебе цікавий подарунок.

Він почав гарячково шукати в кишенях, потім раптом охнув і запитав Сіжень:

— Ти куди-небудь забрала?

— Що? — здивувалася Сіжень.

— Того самого ціліня, якого я нещодавно приніс.

— Навіщо ти в мене запитуєш? Адже ти носив його ввесь час із собою!

— Загубив! — сплеснув руками Баоюй. — Де ж його шукати?

Він хотів бігти в сад, але Сян’юнь одразу здогадалась, у чому справа, і запитала:

— А давно він у тебе, цей цілінь?

— Три дні, — відповів Баоюй. — Не збагну, де я міг його загубити! Зовсім здурів!

— Чи варто так хвилюватися через якусь іграшку, — сказала Сян’юнь. — Глянь, можливо, цей?

Вона простягла Баоюю ціліня, і той не міг стримати радість, що охопила його.

Якщо хочете дізнатися, що сталося далі, прочитайте наступний розділ.

Отже, побачивши ціліня, Баоюй невимовно зрадів. Він схопив його обома руками й вигукнув:

— Яке щастя, що він знайшовся! Де ж він був?

— Добре, що це тільки іграшка! — всміхнулась у відповідь Сян’юнь. — А якби ти був чиновником і втратив казенну печатку?

— Печатка — дрібниці! — вигукнув Баоюй. — А от за втрату ціліня я воістину заслужив смерть!

Сіжень налила чаю і, подаючи Сян’юнь, з усмішкою сказала:

— Панянко, я чула, у вас велика радість — виходите заміж. Сян’юнь почервоніла, нічого не сказала й заходилася пити чай.

— Що з вами? — запитала Сіжень. — А пам’ятаєте, кілька років тому, коли ми жили в західних покоях палацу, майже щовечора про це розмовляли! І ви тоді не бентежилися.

Сян’юнь іще густіше почервоніла, але всміхнулася:

— Ну що ти говориш! Адже тоді ми з тобою дружили! А потім, коли померла моя мати і я поїхала додому, тебе віддали Баоюю, відтоді ти сама до мене по-іншому ставишся!

— Нічого не поробиш! — зітхнула Сіжень. — Колись ви називали мене сестрою, я допомагала вам причісуватися й умиватись, а зараз стали гордою панянкою. Як же я можу мріяти про дружбу з вами?

— Навіщо ти мене кривдиш! — вигукнула Сян’юнь. — Мені й на думку нічого подібного не спадало, вмерти мені на цьому місці! Бачиш, яка спека! А я, не встигнувши приїхати, відразу поспішила до тебе! Не віриш, запитай у Цуйлюй. Та й у себе вдома не було хвилини, щоб я не думала про тебе!

— Це був жарт, — в один голос сказали Сіжень і Баоюй. — Не треба засмучуватися!

— Зрозумій, ти мене дуже образила! — мовила Сян’юнь. — А ще кажеш: «Не треба засмучуватися»?!

Вона розгорнула хустку й віддала Сіжень обручку. Сіжень розчулено сказала:

— Я вже дістала подарунки з тих, що ви посилали панянкам! Але ви й справді не забули мене, інакше не привезли б оцю обручку! Тепер я вірю, що ви любите мене, як і колись! Обручка недорога! Але це неважливо, головне — увага!

— А