Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

ним за руку по дворах, заходити до селян, які пам'ятають його ще студентом, коли він їздив там на велосипеді, щось шукав, креслив, фотографував, вимірював, з'ясовував, коли що будувалось і перебудовувалось. Особливо охочий побалакати про ті давні часи старий Германс. «А от колись...» Але тепер усі ці розмови якісь убивчо неприродні — саме через охоронців, що день і ніч ходять за ними назирці, тиняються, ніби випадково, довкола; вони явно мають завдання повсякчас стерегти їх цілими юрбами. А Сабіна починає іноді плакати, просто ридає ридма й не каже чому; або запрошує на чай сусідку — таку чорняву, повненьку, трохи вульгарну, однак гарненьку молодичку, чиї банальні балачки слухати досить приємно. Мовчазна, серйозна Сабіна, улюблена його донька (цікаво, чи вона знає, що він так її любить і не може про це сказати?) здригається навіть тоді, коли надворі хряскають дверцята машини або коли Кіт щось упускає на підлогу. А може, легше жити, як Рольф,— щоб тебе не охороняли, а тільки за тобою наглядали? Чи не надто дорогу ціну доводиться платити за цю безпеку, яка, по суті, ніяка й не безпека?.. Адже Сабіна вже давно не їздить верхи, а після отої пригоди з Пліфгеровим тортом воно, може, й справді краще, що дали розпорядження перевіряти щупом усі страви й пакунки, які привозять для вечірок і взагалі на господарство. Бо все ж уже траплялось, усе, а віднедавна доводиться навіть заздалегідь розпечатувати коробки з сигаретами — після того, як в Італії одна коробка вибухнула просто у Плотеті в руках (він її саме відкривав) і добряче його покалічила: понівечила руку, спотворила обличчя... Раз у раз завдають клопоту і геть обліплені етикетками пляшки з шеррі: адже не роздивишся, що там усередині, і треба ті етикетки відмочувати... Там може виявитись «молотовський коктейль[50]»...

Ні, того спокою, що його ще можна знайти у Рольфа та Катаріни, Сабіна не має, вона ж, як-не-як, невістка «Вулика», до того ж його, Тольмова, дочка... А вілла під Малагою — теж не вихід, не заспокоюють її й лижі; така завжди жвава, охоча покататися верхи й потанцювати, Сабіна до всього збайдужіла. А він, мабуть, викликав у неї ще більше роздратування, бо посилив охорону навколо її будинку.

От чого він не любить, то це їздити до Губерта, хоч сам на сам розмовляв би з ним довго й залюбки. Губерт знов позаводив собі зовсім нових приятелів та приятельок, і вони сидять у нього вдома цілими десятками, а то й ще більшими компаніями. І хто знає чому, але Губертові приятелі щиріші, ніж Рольфові та Катарінині, щиріші навіть, ніж Сабінині приятелі та знайомі. Вони, Гербертові приятелі, так само переконані противники системи: майже всі патлаті, дівчата повбирані досить легковажно і з джутовими торбами, самі печуть собі хліб, з'їдають цілі гори салату й овочів, а при нагоді ще й заходять — «із солідарності», як самі кажуть,— до отих «отруїлівок» — так вони називають дешеві кав'яреньки. Коли він з'являється, вони ніколи не бентежаться, тільки сміються з приводу непомірних витрат, потрібних на охорону отої висотної божевільні; ні, сміються вони не з охоронців, а з усієї безглуздої «комедії з охороною», й іноді запрошують того чи того поліцейського поїсти з ними, поговорити, уникаючи слова «дискусія», заводять із ним мову про «безпеку, якої зовсім не існує», про «смерть, яка хоч і настає, але якої теж не існує», грають, співають, спокійнісінько розбалакують про Ісуса Христа, і не лише не соромляться його, Тольма, а й заявляють йому, щоб не забрав ненароком собі в голову, нібито він дуже їм подобається зі своїм «замочком», «Блетхеном», величезним кабінетом, що його інколи можна побачити на знімках у газетах, із «щупальцями отого лобі, присосками матеріалізму»; ні, все це їм, мовляв, не до вподоби, річ у тім, що вони просто мають його за того, кого «мило надламано», надламано нестримним злетом «Блетхена» й отими щупальцями, присосками, які чимдалі довшають і вже засмоктали і його самого. Все це, мовляв, мало б його лякати, в тім числі й «Блетхен» — тож, либонь, звичайнісіньке марнування паперу, особливо як відпала потреба в тому, що давало колись газетам до певної міри право на існування: подерти їх чи порізати, почепити в туалеті на цвях і використати так, як це роблять майже серед усіх верств населення; ото, мовляв, уже була б рециркуляція справжня. Підрахували йому також, скільки гектарів лісу й скільки дерев тепер треба винищити на те й на те — на туалетний папір і на газети, цей постійний і непослабний натиск гігієнічного терору, і якби він спробував собі уявити, скільки цілком непотрібних, просто-таки явно безглуздих і зайвих, навіть ніким не читаних речей друкується в урядових, окружних, земельних, федеральних, а також у радіо-, теле- й партійних газетах і журналах, та коли ще додати до цього всі оті анітрохи, ну геть непотрібні рекламні брошурки, отой мотлох, що просто з друкарень майже відразу перекочовує на смітники... Скільки ж гектарів дерев, мовляв, «падають від сокири», скільки індіанців могли б жити в лісах, які щодня, авжеж, що божого дня стають отак марними жертвами!.. (їм і невтямки, як лякає його насправді те й те, вони про це не здогадуються, хоч і здаються йому в таких випадках усе ж трохи зарозумілими й чванькуватими). Ну звісно, певна річ, вони проти атомної енергії, проти «смертовбивчого» шляхового будівництва, але аж ніяк не проти прогресу, вони навіть не радикали в розумінні отого ідіотського закону; і все ж вони анітрохи йому не симпатизують, навіть не співчувають, хоч він, мовляв, і попав у цю пекельну круговерть примусових заходів,— вони мають на увазі не заходи безпеки, які — просто сміх, та й годі! — вважають зайвими (наче хтось здатний, мовляв, затримати визначену йому наперед годину смерті! Це ж безглуздя!). Смішно. Ні, вони мають на увазі потрібну для зростання поживу, найстрашніший із раків, жертвою якого — і він це добре знає — кінець кінцем впаде й друга чи третя, одне слово, теперішня його батьківщина, «замочок», і він уже вдруге — чи вкотре?— стане вигнанцем... Невже ж він так ніколи й не збагне, що небезпеку слід чекати від системи, що її, небезпеку, породжує саме система?