Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

— Хіба у нього (спитав Пантагрюель) Плутонів шолом на голові, Гігесова каблучка на пазурях або ж хамелеон на грудях, що він стає невидимцем?

— Ні (відповів Едітус), але він природою своєю не дуже надається для огляду. А проте я спробую влаштувати так, щоб ви на нього подивилися, як буде така змога.

З цим словом він пішов, а ми бенкетували далі. За чверть години він повернувся і сказав, що папець видимий; і от повів він нас тишком-нишком просто до клітки, де сидів, розпустивши пір'я, папець, оточений двома маленькими кардинцями і шістьма тлустими й барилькуватими біскупцями. Його силует, жести і постава привернули Панурґову увагу. Нарешті він гукнув:

— А, лихома! І цей його яломок на голові як у кепа!

— Тихіше (сказав Едітус), на Бога! Він має вуха, як це слушно підмітив Михайло з Макона.

— А все ж він кеп! — сказав Панурґ.

— Як він почує, що ви блюзнете, ви пропали, добрі люди. Бачите, в нього у клітці басейн? Звідти на вас посипляться перуни, блискавки, сполохи, чорти, вихори, і ви в одну помлу очей підете на сто футів під землю.

— Ліпше вже (сказав брат Жан) нам усе висушити без остатку.

Панурґ і досі лупав очима на папця та його прісних, аж це, побачивши під кліткою сову, желіпнув:

— Біс нас поплутав, та ще й цей плутько попівські очі має, що забачить, то взяв би, усе собі або піл-на-піл. Та ще й нам підсува щось ця сова, бісова сова!

— На Бога (сказав Едітус), тихіше! Це зовсім не сова, це сич, вельмишановний отець скарбник.

— Ану (сказав Пантагрюель), змусьте папця щось затьохкати, ми хочемо його тьох-тьох почути.

— Він тьохкає (сказав Едітус) лише у призначені дні і їсть лише у призначені години.

— Не так, як я (сказав Панурґ), у мене призначені всі години. Отож гайда кубрячити на всі заставки!

— От зараз (сказав Едітус) ви діло сказали. Говорячи таким чином, навряд щоб ви колись з'єретичилися. Ну що ж, гайда!

Ідучи поворітьма, ми укмітили старого зеленоголового біскупця: розгорнувши крила, він сидів у затінку дерева з біскупцем вікарним і трьома веселими пташками, онокроталіями[477], чи то пак протонотаріями, і помалу хропів. Біля нього веселенько курникала гарненька абатиця, і так нам її курникання сподобалось, що ми радо перекували б усі наші члени у вуха, аби лиш нічого з її курникання не пропустити і слухати її й слухати, ні на що інше не відриваючись. Панурґ сказав:

— Гарненька абатиця зі шкури пнеться, а цей барилькуватий ґевал біскупець затинає хропака. Ну та він у мене заспіває, лихо його матері!

З цим словом він закалатав у дзвінок, начеплений над кліткою; а проте що дужче він калантирив, то гучніше хропів біскупець і навіть і не думав співати.

— Гаразд (сказав Панурґ), старий балабане! Я тебе змушу співати іншим робом.

Він схопив каменюку і намірився просто в його митру. Але Едітус гукнув:

— Чоловіче добрий! Бий, трощи, убивай, закатруплюй усіх царів і принців на світі, хочеш — ножем у спину, хочеш — отрутою, словом, як тобі заманеться, зжени янголів з неба, — всі ці гріхи папець тобі простить. Але не займай священних цих птахів, якщо тобі дороге життя, благо і гаразди як твої, так і твоїх друзів і родичів, живих і мертвих, так само як далеких твоїх нащадків, яким теж буде непереливки. Поглянь на цей басейн.

— Отож-бо ліпше (сказав Панурґ) купряжити на відчай душі і гуляти.

— Він розсудливо мислить, пане Антитус (сказав брат Жан). Побачивши цих бісових птахів, ми не можемо від блюзнірських слів утриматися; зате осушуючи наші пляшки, ми не можемо не славити Бога. Ну то гайда, шелепнемо дзвінко! Оце сказав, як в око вліпив!

Третього дня, після гульні (як самі розумієте), Едітус із нами розпрощався. Ми йому подарували гарненького першського цизорика, і дарунку цьому він зрадів більше, ніж Артаксеркс коряку студеної води, який йому підніс скитський хлоп. Він красно подякував нам, послав на наші кораблі свіжини, побажав нам щасливої дороги, вернутися цілими-здоровими, успішно з усім упоратися і змусив нас заприсягтися Юпітером, що поворітьма ми до нього завітаємо. На прощання він сказав так:

— Ось побачите, друзі мої, на світі куди більше бахурів, ніж людей, пом'яніть моє слово.

Животи ми мали добре напаковані, вітер дув ходовий, от ми звели бізань-щоглу і через два дні вже прибилися до Острова залізяччя, пустельного і безлюдного. Аж це гульк, а на деревах висить сила-силенна лопат, копаниць, оскардів, мотик, кайл, кіс, серпів, скребків, заступів, дзьобанів, сап, сокир, сікачів, колодачів, різаків, кліщів, свердел, коловоротів.

На інших деревах росли запоясники, кинджали, мечі, ножі, шила, шпаги, рапіри, списи, кривулі, шаблі, арбалетні стріли.

Хто хотів щось собі справити, трусив дерево, і зброя сипалася, наче сливи; ба більше: землю вкривала трава, схожа на піхви, і речі, падаючи, самі в них укладались. Ось тільки під час падіння доводилося пильнувати, щоб вони не звалилися вам на голову, на ноги чи на інші частини тіла, бо гупали вони сторчма, аби влучити у піхви, і могли прибити. Під якимись іншими деревами я побачив особливі ґатунки зілля, формою схожого на списи, піки, алебарди, рогатини, дротики, вила; виганяючись до гілля, вони діставали собі клюги і вістря, кому які підходили. Дерева зверхники це все їм загодя готували, ждучи, коли вони підростуть, — так дорослі готують своїм діткам одяг на