Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

Андре спорядив його старим одягом, дав йому в дорогу запас їжі та Боже благословення. І Кент повернувся до Бистрини, давши Андре зрозуміти, що прямує до Пристані Атабаска.

Кент знав, що з його боку нерозважливо повертатися до ріки. Знав, що краще було би йому — і думками, і тілом — рухатись у протилежному напрямку. Але він більше не відчував у собі бажання боротися, навіть за самого себе. Він ішов шляхом найменшого опору, а той знову привів його до місця трагедії. Горе, із яким він повернувся, уже не було нестерпною мукою, як першої ночі. Це був глибокий нищівний вогонь, що вже спалив його зсередини, і серце, і душу. Навіть почуття обережності вмерло в ньому. Він нічого не боявся й не уникав. Якби біля Бистрини чатував поліційний катер, він би відкрився без жодної думки про самозбереження. Промінь надії міг би стати для нього безцінними ліками. Але надії не було. Маретта була мертва. Її ніжне тіло було зруйноване. А він залишився один, невимірно й безнадійно самотній.

І тепер, коли він знову досягнув берега ріки, щось тримало його там, не відпускаючи. Від голови Бистрини до вигину русла було дві милі, його ноги долали битий шлях. Три-чотири рази на день він здійснював подорож, і вздовж стежки встановлював кілька пасток, щоб ловити кроликів на обід. Щоночі він влаштовував собі ліжко в ущелині поміж скель біля підніжжя Бистрини. Наприкінці тижня колишній Джим Кент помер. Навіть О’Коннор не впізнав би його тепер, з довгою неохайною бородою, заглибленими очима і впалими щоками, які навіть борода не приховувала.

І дух боротьби в ньому також згас. Один-два рази в ньому прокидалася несподівана жага помсти над тим клятим законом, відповідальним за загибель Маретти, але навіть цей спалах швидко видихнувся.

А тоді, на восьмий день, він помітив краєчок предмета, майже схованого під обривистим берегом. Кент вивудив його звідти. То був маленький вузол Маретти, і на кілька довгих хвилин, перш ніж відкрити його, Кент притиснув затонулий скарб до своїх грудей, шаленими очима визираючи туди, де знайшов — наче очікував побачити там саму Маретту. А тоді вибіг зі здобиччю на відкритий простір, до великого, плаского каменя врівень з землею, залитого теплими променями сонця. І, з риданнями, що рвалися з його грудей разом із диханням, відкрив вузол. Той виявився повним речей, які дівчина нашвидкуруч зібрала у своїй кімнаті в ніч їхньої втечі з будинку Кедсті. І, витягаючи їх одну за одною та розкладаючи на залитому сонцем камені, він відчував, як швидко заструмувала по венах кров. Він підстрибнув на ноги й обернувся до ріки, немов одержимий останньою надією. А тоді знову глянув униз, на її дбайливо зібрані скарби, і, простягаючи руки до них, прошепотів:

— Маретто… Моя маленька богине…

Навіть у своїй скорботі його змучене заросле обличчя осяяла усмішка, викликана високим, безмежним почуттям до загиблої коханої. Адже, складаючи вузол перед спішною втечею, Маретта обрала дивні речі. На залитому сонцем камені, де він розклав їх, були маленькі туфельки, якими він, опустившись на коліна, милувався в її кімнаті, і разом з ними вона вклала одну зі своїх пишних запахущих суконь, від яких солодко завмирало його серце, коли він уперше зазирнув до їхнього сховку. Воно більше не було м’яким і легким, мов павутинка, як тоді, у платтяній шафі біля його щоки, а лежало на камені промокле й полиняле від води, що патьоками збігала з нього.

Разом із туфельками й сукнею тут були особисті дрібнички, які взяла з собою Маретта. Але саме туфельку взяв до рук Кент і притиснув до грудей — одну з двох, що були на ній того дивовижного дня, коли вона вперше прийшла побачитися з ним у лікарню Кардіґена.

Ця година стала початком нової зміни в Кенті. Йому здавалося, що сама Маретта надсилає йому послання, що її дух повернувся і був тепер поряд із ним, пробуджуючи дивне натхнення в душі, новим жаром зігріваючи кров. Вона пішла назавжди, і все ж вона повернулася до нього, і віра, що тепер цей дух пребуде з ним до останніх днів його життя, поступово міцнішала. Він відчував її близькість. Він несвідомо простягав руки, і дивне щастя увійшло в його душу, щоб здолати горе й самоту. Й очі його засяяли новим світлом, дивлячись на її невеличкі скарби на залитому сонцем камені. Вони ніби перетворилися на її кров і плоть, зберігши в собі часточку її душі й серця. Вони були голосом її віри в нього, обіцянки, що вона ніколи його не покине. Уперше за багато днів Кент відчув у собі нові сили і знав, що кохана не зникла безслідно, що її часточка лишилася з ним, і за неї варто було боротися.

Тієї ночі він востаннє спорудив собі ліжко в ущелині між скелями, зібравши разом свої скарби і стискаючи їх в обіймах уві сні.

Наступного дня він уяв курс на північний захід. На п’ятий день по тому, як він залишив землю Андре Буало, він обміняв свого годинника в якогось метиса на дешевий пістолет, боєприпаси, ковдру, борошно й похідне кухарське приладдя. Після цього він уже без вагань вирушив у ліси, заглиблюючись усе далі й далі.

За місяць ніхто вже не впізнав би у Кенті колишнього детектива з Н-ської дивізії. Оброслий бородою, в обшмуляній одежі, довговолосий, він блукав без жодної іншої причини, окрім як бути на самоті, і все далі й далі відходив від ріки. При нагоді він спілкувався з яким-небудь індіанцем або метисом. Щоночі, попри досить теплу погоду, він розпалював маленьке похідне багаття, адже в такі години, коли поруч горів вогонь, він відчував, що Маретта зовсім близько. І тоді він виймав одну з дорогоцінних речей, що були у маленькому вузлі Маретти. Він обожнював ці речі. Сукню і кожен із маленьких черевичків він окремо загорнув в оксамитово-ніжний шар березової кори. Він захищав їх від вологи й вітру. Ладен був битися за них, якщо доведеться. За деякий час вони стали для нього дорожчі за власне життя, і, якимось незбагненним чином, уперше в житті він почав дякувати Богові, що ріка не відібрала в нього геть усе.

Кент зовсім не прагнув поринути в забуття. Він хотів пам’ятати кожен жест, кожне слово,