Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

З іншого боку гидко на душі так було. В голові не лягало, що більше не побачить свою Королеву. Як почув від цього Серьоги, що його дівчинка вени собі порізала, а потім прямо з машини… на ходу! Трясця його матері! Чим тільки думала? Все життя попереду, а вона… Знав би, що так обернеться, давно пришив і братика нещасного, і Сизого, козла несправедливого...

– Чого стоїш? – штовхнувши під бік бідолаху охоронця, коли той застиг біля дверей авто, – Особливе запрошення потрібне?

Зайнявши місце водія, зі свистом рушив. Мчав, як на пожежу. Ні, навіть на пожежу б так не поспішав. Благо в таку пізню годину траса була практично чиста. Весь шлях роздумував, якого біса так дбає про долю Марго. Ну, подумаєш, чергова повія наклала на себе руки. Подумаєш, одна з дівок, з якою спав. Однією більше, однією менше… Скільки в нього таких було й буде… І скільки з них краще за неї?

Та варто визнати, що навряд чи хтось, окрім Марго, зважився на такий відчайдушний вчинок. Прибити гниду Латуніна у будинку, де купа охорони, могла лише його смілива Королева. І за те, що вирішила головну його насущну проблему, дівчині безперечно варто сказати спасибі. Може, тому Рощин так хотів побачити її живою? Відплатити подякою за послугу. На звичайне «дякую» здатний, зрештою, чи ні?

– Тут праворуч, – наважився подати голос охоронець з боку, коли Кирило ледь не проскочив на божевільній швидкості потрібний поворот.

– А то я не знаю! – стукнувши по керму, ринув чоловік, – Так би за Маргаритою стежив, як за мною! Де саме вона вискочила?

– Трохи далі, за мостом, – нервово оглядаючись.

– Дебіли! – процідив крізь зуби Кирило, поглядаючи на узбіччя, – Якого біса не зупинилися та не забрали її?

– Там менти недалеко зазвичай стоять, – виправдовувався Сергій.

– Менти? Ви яким місцем думали? Які в дідька менти опівночі? Ще скажи, що бабайки злякалися, пришелепкуваті!

– Ось! – закрутившись на сидінні, закричав охоронець, тикаючи пальцем у бічне скло. – Тут десь!

– Тут десь... – передражнив Рощин, рішуче вичавлюючи гальма. Вилітаючи з машини, кинувся до узбіччя, вимогливо крикнувши Сергію, що вилазив слідом: – Ліхтарик у бардачку візьми.

 Темрява була, хоч око виколи. Ще й дрібний гидкий дощ на додачу. У таку погоду добрий господар собаку на вулицю не вижене, а вони вічно розгрібають довбані проблеми.

– Ну і що? – штовхнувши ногою висохлі, не прим'яті бур'яни, пирхнув Рощин, вдивляючись униз крутого схилу. – Ти певен, що тут?

– Тут, – підсвічуючи ліхтариком, Серьога розглядав довколишню територію, – Швидше за все.

– Швидше за все, чи тут? – дав охоронцеві під зад., – Ти, вишкварок, у мене на колінах будеш повзти від будинку Гришки до самої Інанни, поки Ритку не знайдеш. 

– Я все перевірю! – спускаючись нижче, перелякано затараторив хлопчина, – Не хвилюйтеся, ми її знайдемо. Живою чи мертвою.

– Мертвою?! – заволав Рощин услід. – Мертвою?! Та якщо ти її знайдеш мертвою, ти сам труп! Зрозумів? – витягнувши з кобури пістолет, кілька разів пальнув поряд із Сергієм. – Ти зрозумів мене?!

– Ай! Так, зрозумів! – підстрибуючи, як вуж на сковорідці, вигукнув той, відбігаючи.

– Ну що там? – коли світло ліхтарика разом з охоронцем опинилося в самому низу яру.

– Боюся, що нічого.

Трясця! Ось куди Ритка могла подітися? Якби Серьога правильно вказав місце, знайшли б. Давно знайшли! Нікуди не поділася з порізаними венами та у напівсвідомому стані. Максимум, валялася б десь там унизу. Право слово, не втекла ж!

Дзвінок мобільного відстрочив новий спалах гніву Рощина.

– Слухаю! – не дивлячись на вхідний номер.

– Кірюхо, де б ти не був, раджу розвертатися і спрямовувати свою дупу до будинку Авіатора, – з наскоку потребував Тимур, – Тут такий гармидер почався. Ментяр, як собак не різаних, повний двір.

– Без мене...

– Не розберемося! – обірвав Калач, – Саме час розпочинати гру. Гришки немає, вистачить відсиджуватися в тіні. Чи хочеш знову лишитися з носом? Якщо не побігаємо, під шумок і під тебе копати почнуть.

– Добре, зараз буду, – і звертаючись вже до Серьоги: – Знайшов щось?

– Поки немає.

Махнувши рукою, обійшов капот автомобіля.

– Калач, ти на дроті? Зателефонуй своєму майору Коробову і...

– Вже підполковнику, – поправив товариш, – І вже дзвонив. Він тримає руку на пульсі.

– На мене, хоч фельдмаршал – один хрін. Дзвони ще раз. Нехай проб'є по своїм каналам лікарні, морги, чи не надходила до них Марго.

– Сказав. Пробиває, – приречено зітхнув Тимур.

– Чудово, - відключившись, Рощин, перш ніж забратися в машину, крикнув наостанок: – Сергію, я поїхав.

– Гей, а як же я? – з-за пагорба з'явилася голова охоронця, що дерся вгору.

– А ти профукав Маргаритку. Шукай давай! Як не знайдеш, можеш не повертатися.

– Кирило Сергійовичу! Зачекайте! – кидаючись слідом, – Немає її тут. Її забрав хтось. Точно Вам говорю!