Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Може бути якась інфекція, але судоми не мають фебрильного характеру. Фебрильного, тобто…

— Я знаю, що це означає, я працювала медсестрою, сер, — відрубала Еді.

— Тоді ви мали б знати, що будь-яка дисфункція нервової системи — це пріоритет номер один, — так само відрізав лікар.

— А інші симптоми…

— Сумнівні. Як я й сказав. Спершу дамо їй антибіотик і почнемо капати рідини. На завтра рівень електролітів і аналіз крові в неї мають бути вже в нормі.

Тепер Гаррієт уважно стежила за розмовою, чекала своєї черги. Але зрештою не змогла більше чекати й випалила:

— Мені треба вийти.

Еді й лікар одночасно обернулися до неї.

— Ну, тоді йди, — сказав лікар, клацнувши долонею, як здалося Гаррієт, у якомусь королівському екзотичному жесті, піднявши голову, ніби магараджа. Зіскочивши зі столу, вона почула, як він викликає медсестру.

Та за шторкою не було медсестри і ніхто не прийшов, тож із відчаю Гаррієт попрямувала коридором. Інша медсестра — з дрібними й блискучими, наче в слона, очима — виперлась із-за столу.

— Щось шукаєш? — запитала вона. Неповороткими, скрипучими рухами вона потягнулася, щоб узяти Гаррієт за руку.

Дівчинку її неспішність налякала, тож вона похитала головою й чкурнула геть. Стрімголов пробігаючи безвіконним коридором, вона цілком зосередилася на дверях у кінці, з літерою «Ж», а коли промайнула повз заглибину з кількома стільцями, то не спинилася, хоч нібито зачула звідти голос:

— Гет!

І тут зненацька просто перед нею виріс Кертіс. Позаду, тримаючи руку в Кертіса на плечі, зі знаком на обличчі, що світився криваво-червоним, ніби центр мішені, стояв священник (грози, гримучники), весь у чорному.

Гаррієт вирячилася на нього. Тоді розвернулася й кинулася навтьоки, по світлому антисептичному проходу. Підлога була гладенька; ноги послизнулися, і вона полетіла вперед сторчака, просто на обличчя, а тоді перекотилася на спину й накрила долонею очі.

Швидкі кроки — рипіння гумових капців по кахлю, — і Гаррієт не зчулася, як наступної миті її перша медсестра (молода, з персня­ми й барвистою косметикою) стала біля неї на коліна. «Бонні Фентон» — було написано в неї на бейджику.

— Гоп-ля! — радісно вигукнула вона. — Забилася?

Гаррієт учепилася їй у руку, задивилася на яскраво нафар­боване обличчя, максимально зосередившись. «Бонні Фентон, — повторила вона про себе, ніби то якась чарівна формула, що вбереже її. — Бонні Фентон, Бонні Фентон, Бонні Фентон, медсес…»

— Тому й не можна бігати по коридорах! — сказала медсестра. Вона говорила не до Гаррієт, а награно, до якоїсь третьої сторони, і — далі в коридорі — Гаррієт побачила, як з обгородження за шторкою виникають Еді й лікар. Відчуваючи на спині палючий погляд священника, Гаррієт зіп’ялася на ноги, підбігла до Еді й обвила руками її талію.

— Еді! — закричала вона, — забери мене додому, додому!

— Гаррієт! Що на тебе найшло?

— Якщо поїдеш додому, — сказав лікар, — як же ми дізнаємося, на що ти захворіла?

Він намагався здаватися приязним, але апатичне обличчя нижче очниць нагадувало талий віск, чим її зненацька страшенно налякало. Гаррієт розплакалася.

Неуважне погладжування по спині: дуже в стилі Еді, те погладжування, різке й ділове, і Гаррієт від цього розплакалася лише сильніше.

— Вона нетямиться.

— Зазвичай після судом дітям хочеться спати. Але якщо в неї така паніка, можемо дати їй щось, щоб заспокоїлася.

Гаррієт з острахом озирнулася через плече. Але в коридорі було порожньо. Вона потягнулася вниз і торкнулася коліна, що боліло від удару об підлогу. Вона від когось утікала; упала й поранилася; ця частина правдива, а не те, що їй наснилося.

Медсестра Бонні відтягує Гаррієт від Еді. Медсестра Бонні веде Гаррієт назад у палату зі шторкою… Медсестра Бонні відмикає шафку, наповнює з маленького прозорого флакона шприц…

— Еді! — закричала Гаррієт.

— Гаррієт? — Еді вистромила голову з-за шторки. — Не дурій, то просто укол.

Від її голосу Гаррієт з новою силою зайшлася плачем і ги­кавкою.

— Еді, — сказала вона. — Еді, забери мене додому. Я боюся. Мені страшно. Я не можу тут лишатися. Ті люди мене пере­слідують. Я…

Вона відвернула голову; скривилася, коли медсестра запхала голку їй під шкіру. А далі почала сповзати зі столу, проте медсестра схопила її за зап’ясток.

— Ні, ми ще не закінчили, люба.

— Еді? Я… Ні, я не хочу того, — мовила вона, відпираючись від медсестри Бонні, яка обійшла з іншого боку й підступала вже з новим шприцом.

Увічливо, без особливого задоволення медсестра на це розсміялася, позираючи на Еді в пошуках підтримки.

— Я не хочу спати. Я не хочу, — скрикнула Гаррієт, яку несподівано оточили, відбилася від Еді з одно боку і м’якої, проте наполегливої, вкритої золотими перснями хватки медсестри Бонні з другого. — Я боюся! Я…

— Але ж не цієї голочки, маленька. — Голос медсестри Бонні — спершу заспокійливий — обернувся холодним і трохи страшним. — Не кажи дурниць. Просто комарик укусить і…

— Я ж просто з’їжджу додому і… — почала Еді.

— ЕДІ!

— Золотко, голос краще стишити, — сказала медсестра й водночас запхала голку Гаррієт у руку й натиснула поршень до упору.