Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Стрейндж узяв кухоль і випив воду до дна. Посудина випала з його руки. Дролайт усвідомив — не знаючи, як саме, — що Стрейндж змінився. Його чорна постать на тлі зоряного неба осіла, а голова похилилася. Дролайту спало на думку, що маг, можливо, п’яний, але ж чи може людина сп’яніти від кількох крапель будь-якої рідини? До того ж, від Стрейнджа не тхнуло алкоголем; він пахнув як людина, що кілька тижнів не милася і не міняла білизну; проте додався ще один запах — його ще не було хвилину тому, — запах старості й пів сотні котів.

Дролайта охопило надзвичайно дивне відчуття, як і завжди, коли от-от мала діятися магія. Здавалося, навколо порозчинялися невидимі двері; його обдувало вітрами з далеких земель, що несли аромати лісів, пустищів і боліт. Непрохані образи заполонили його свідомість, а будинки навколо більше не пустували. Він міг зазирнути всередину, неначе стіни поприбирали. Кожна темна кімната була прихистком — ні, не для людини — для Істоти, для Стародавнього Духа. В одній містився Вогонь; в другій — Камінь; в іншій — Злива; в іншій — Зграя Птахів; в іншій — Схил Пагорба; в іншій — Дрібне Створіння з Темними й Лютими Думками; і тривало так до нескінченності.

— Що ж вони таке? — вражено прошепотів Дролайт. Він усвідомив, що кожна волосина в нього на голові стала дибки, наче його пронизали електричні перейми. Тоді Дролайта враз охопило нове відчуття: неначе він падає, хоча він лишався стояти. Здавалося, немов його свідомість кудись провалювалася.

Йому здавалося, що він стоїть на англійському пагорбі. Йшов дощ, сплітаючись у сірих привидів. Дощ падав на нього — і сам він витончився, наче дощ. Дощ змивав думки, змивав спогади, змивав усе добре й лихе. Він більше не пам’ятав свого імені. Усе змилося, неначе бруд з каменя. Дощ наповнив його своїми думками й спогадами. Срібні нитки води вкривали схил пагорба, неначе мудроване мереживо, неначе вени на руці. Він став струменями дощу, забувши, що є — чи був колись — людиною. Він падав на землю разом із дощем.

Йому здавалося, що він лежить під землею, під Англією. Минали віки; холод і дощ просочувалися крізь нього; каміння рухалося усередині його єства. У Тиші й Пітьмі він став величезним. Він став землею; став Англією. Зоря поглянула на нього з небес і заговорила до нього. Камінь поставив йому запитання — і він відповів мовою каміння. Біля нього вигиналася річка; пагорби брунькувалися під його пальцями. Він розкрив рота і видихнув весну…

Йому здавалося, що він вріс у хащу посеред темного зимового лісу. Усюди височіли дерева, і не було їм кінця-краю: темні колони, між якими струменіли смужки зимового світла. Він поглянув додолу: молоді пагони пронизували його, здіймаючись угору; вони проростали крізь його тіло, крізь ноги й руки. Повіки його більше не заплющувалися, адже лози проросли і крізь них. Комахи копошились у вухах; павуки сплели гнізда і павутиння у роті. Він збагнув, що давним-давно зрісся із цим лісом. Він знав ліс, а ліс знав його. І не лишилося більше і спомину про те, де закінчувався ліс і де починалася людина.

Панувала тиша. Падали сніги. Він закричав…

Чорнота.

Ніби випірнувши з глибин чорних вод, Дролайт отямився. Хто звільнив його — Стрейндж, ліс чи сама Англія, — він не знав, та відчував зневагу тієї сутності, коли вона повертала йому розум. Стародавні Духи облишили його. Його думки і почуття звузилися до людських. Дролайта млоїло і хитало від спогадів про пережите. Він оглянув свої руки і потер ті місця, крізь які проростали дерева. Все начебто ціле, але як же болить! Дролайт заскиглив і роззирнувся, шукаючи Стрейнджа.

Трохи на віддалі маг зіщулився біля стіни й шепотів сам до себе закляття. Він ударив по муру; каміння вигнулося, змінило форму й обернулося на крука; крук розправив крила і з гучним крячанням здійнявся у нічне небо. Стрейндж ударив по муру вдруге: ще один крук постав із нього й полетів геть. Потім ще і ще; знову й знову зграї здіймалися вгору, аж доки чорні крила не затьмарили зорі.

Стрейндж підняв руку, щоб ударити знову…

— Пане магу, — видихнув Дролайт. — Ви так і не сказали, яке ж третє повідомлення.

Стрейндж повернувся. Без попередження він схопив Дролайта за пальто і смикнув до себе. Дролайт відчув несвіжий подих мага і вперше побачив його обличчя. Зорі осяяли дикі, шалені очі, в яких не лишилося нічого людського чи розсудливого.

— Скажи Норреллу, що я іду! — прошипів Стрейндж. — А тепер — геть!

Дролайту не потрібно було повторювати двічі. Він помчав геть крізь пітьму. Здавалося, його переслідують круки. Він не бачив їх, але чув лопотіння крил і відчував збурені ними потоки повітря. Посеред мосту він несподівано увірвався у сліпуче світло. Раптом його оточили пташиний спів і людський гомін. Чоловіки й жінки гуляли, розмовляли і займалися звичними справами. Тут не було жахливої магії — тільки повсякденний світ — прекрасний, дивовижний повсякденний світ.

Одяг Дролайта наскрізь промок від морської води, а надворі було нестерпно холодно. Дролайт опинився у частині міста, якої не впізнавав. Ніхто не пропонував йому допомогу, тож він довго брів, розгублений і виснажений. Зрештою Дролайт натрапив на знайому площу і зміг доплентатися до маленької таверни, де винаймав кімнатку. Доки він дійшов туди, вже ослаб і весь тремтів. Дролайт роздягнувся і як міг змив із себе сіль, а тоді упав на маленьке ліжко.

Наступні два дні його била гарячка. Сни рясніли невимовними химерами і повнилися Пітьмою, Магією і Довгими, Холодними Віками Землі. Уві сні Дролайта трусило від жаху, що він прокинеться під землею або його знову розіпне зимовий ліс.

До середини третього дня Дролайт уже достатньо одужав, аби підвестися і дійти до гавані. Там він знайшов англійський корабель, який прямував до Портсмута. Він показав капітанові листи Ласеллза і папери з підписами двох найвпливовіших банкірів Європи, які обіцяли велику винагороду кораблеві, що поверне Дролайта.

На п’ятий день він сів на корабель і вирушив до Англії.

Бляклий холодний туман огортав Лондон; здавалося, що він суголосить холодній і бляклій природі Стівенового існування. Останнім часом Стівен відчував тягар чарів сильніше, ніж будь-коли. Чужими стали для нього радість, любов і супокій. Крізь хмари магії, що клубочилися