Читати книгу - "11/22/63"

З ґанку я зліз своїм кульгавим, боковим манером, зробив крок у бік вулиці, а потім обернувся, немов щось забув, і зазирнув під сходинки. Мій револьвер лежав там, занурений у мертве листя, тільки його коротке дуло стирчало. Я опустився на здорове коліно, сягнув по револьвер і мерщій поклав його до бокової кишені піджака. Озирнувшись, я впевнився, що ніхто на мене не дивиться. Я докульгав до машини, поклав револьвер у бардачок і поїхав звідти.

13

Замість того, щоб повертатися до «Едемських перелогів», я поїхав у середмістя Далласа, по дорозі зупинившись біля крамниці спорттоварів, де купив комплект для чистки зброї і коробку свіжих набоїв. Найостанніше, чого б мені хотілося, це щоб револьвер дав осічку або вибухнув мені в обличчя.

Наступною зупинкою став «Адольфус». У них нема вільних номерів аж до наступного тижня, попередив мене ще біля дверей швейцар — «всі готелі Далласа переповнені у зв’язку з президентським візитом», — але за долар хабара він охоче і щасливо погодився запаркувати мою машину на готельній стоянці.

— Тільки до четвертої мусите виїхати, бо саме тоді почнуть купами прибувати гості.

Поки ще тривав полудень. Звідти було лише три-чотири квартали до Ділі-Плази, але я попотів, поки туди дістався. Втомлений, голова болить ще дужче, незважаючи на порошок Ґуді[650]. Техасці їздять машинами, щоб погудіти клаксонами, і кожний такий звук віддавався вибухом у моїй голові. Я часто відпочивав, прихиляючись до стін будинків, стоячи на цілій нозі, мов чапля. Водій вільного таксі спитав мене, чи все зі мною гаразд, я запевнив його, що повний порядок. Збрехав. Я почувався розстроєним і нещасним. Людина з негодящим коліном не мусить тягнути на своїх плечах майбутнє цілого світу.

Своє вдячне гузно я опустив на ту саму лаву, де я сидів у 1960 році щойно після того, як приїхав у Даллас. В’яз, що дарував тоді мені свою тінь, тепер постукував голими гілками. Я простягнув болючу ногу, зітхаючи з полегшенням, а вже потім звернув увагу на почварний цегляний куб Книгосховища. Вікна, що дивилися на Х’юстон-стрит і В’язову вулицю, блищали під холодним пополудневим сонцем. «Ми знаємо тайну, — казали вони. — Ми станемо знаменитими, особливо те, що на південно-східному куті шостого поверху. Ми станемо знаменитими, і ти нам у цьому не завадиш». Відчуття тупої злоби оповивало будівлю. А чи тільки я так гадав? Я побачив кількох людей, які переходили на інший бік вулиці, щоби не йти повз цей дім, і вирішив, що не тільки я. Лі перебував зараз усередині цього куба, і я був певен, що його думки дуже схожі на мої: «Чи зможу я? Чи зроблю я це? Чи моя це неуникна доля?»

«Роберт тобі більше не брат, — подумалося мені. — Тепер я твій брат, Лі, твій брат по зброї. Ти просто цього не знаєш».

Поза Книгосховищем, на залізничному дворі, загув якийсь двигун. Спурхнула зграя смугастохвостих голубів. Вони недовго покружляли над рекламним щитом «Герца» на даху Книгосховища, а потім заклубочилися в напрямку Форт-Ворта.

Якби я убив його до двадцять другого числа, Кеннеді було б урятовано, але мене б майже напевне запроторили до в’язниці або психіатричного шпиталю років на двадцять-тридцять. А от якщо я застрелю його двадцять другого, скажімо, коли він складатиме свою гвинтівку?

Чекати аж до тоді в цій грі величезний ризик, якого я всяко намагався б уникнути, але наразі, я гадав, саме такий спосіб дій надає мені найкращі шанси. Безпечніше було б, аби провадити цю гру мені допомагав якийсь партнер, але я мав лише Сейді, яку я аж ніяк не бажав втягувати до цієї справи. Навіть тоді, усвідомив я холодно, якби це означало, що Кеннеді мусить загинути або я мушу сісти до в’язниці. Досить їй уже отриманих ран.

Я почав потроху рухатися назад до готелю, до своєї машини. Кинув останній погляд через плече на Книгосховище. Воно дивилось на мене. Я не мав щодо цього жодного сумніву. Ну, та звісно ж, все мусить скінчитися саме там, дурень я був, уявляючи собі щось інше. Мене тягнуло до цього цегляного одоробала, мов корову до різницького риштака.

14

20/11/63 (Середа)

Я почав було прокидатися з якогось швидко збутого геть із пам’яті сну, аж раптом в мені сколотилося серце.

«Вона знає».

Що знає?

«Що ти їй брехав про все, чого ти нібито не пам’ятаєш».

— Ні, — вимовив я. Голос рипів після сну.

«Так. Вона навмисно сказала, що виїде після шостого уроку, бо не хоче, аби ти знав, що вона планує виїхати набагато раніше. Вона не хоче, аби ти про це знав, поки вона не з’явиться тут. Фактично, вона вже зараз може бути в дорозі. В тебе ще не закінчиться вранішній сеанс терапії, а вона вже вигулькне тут».

Я не бажав вірити в це, але рішення здавалося неуникним.

Отже, де мені вирушати? Сидячи отак у ліжку, у перших променях світла тієї середи, я знову ж таки побачив неуникне рішення. Схоже було на те, що моя підсвідомість все знала заздалегідь. Минуле резонує, воно відлунює.

Але спершу я мусив виконати одну роботу за допомогою друкарської машинки. Неприємну роботу.

15

20 листопада 1963

Дорога Сейді.

Я тобі казав неправду. Гадаю, вже якийсь час ти це підозрювала. Гадаю, ти задумала приїхати сьогодні рано. Саме тому ти не побачиш мене, аж поки не закінчиться візит ДжФК до Далласа, тобто до післязавтра.

Якщо все піде так, як я сподіваюсь, у нас попереду довге й щасливе життя разом в іншому світі. Спершу тобі там буде дивно, але я думаю, ти швидко звикнеш. Я тобі допомагатиму. Я кохаю тебе і саме тому не можу дозволити тобі включатися до цієї справи.

Будь ласка, вір мені, прошу, будь терплячою і, прошу, не дивуйся, якщо побачиш моє ім’я і фото в газетах — якщо все піде так, як я хочу, щоб воно пішло, саме це, либонь, і станеться. Понад усе прошу: не намагайся мене розшукати.

З усією моєю любов’ю

Джейк.

P. S. Спали це.

16

Я склав своє предметне життя в ролі Джорджа Емберсона до багажника мого крилатого «Шеві», встромив у двері записку для фізіотерапевтки і поїхав