Читати книгу - "Кіберіада"

змонтованим під потовщеним покриттям дистанційним маніпулятором. Марш спершу опустив дзьоб схожих на якийсь хірургічний інструмент щипців до поверхні рідини, а коли підняв його, з кінчика звисала блискуча нитка, яка нічим не нагадувала липкого слизу. Це виглядало так, немов клейка рідина виділила з себе еластичне, але досить міцне волокно, яке легенько вібрувало, наче струна. Коли Марш знову нахилив маніпулятор і вправно струснув ним так, що волокно впало, поверхня рідини, виблискуючи віддзеркаленим світлом, не прийняла його; воно скорчилося, погрубшало, стало нагадувати блискучу личинку й поповзло, скорочуючись і розтягаючись, як справжня гусінь, а коли торкнулося скла, затрималося й повернуло назад. Прогулянка ця тривала десь із хвилину, потім це незвичайне створіння розм’якло, його обриси неначе розпливлися, й воно повернулося до материнської речовини, всмоктане нею.

Цей трюк з «гусінню» був лише незначним успіхом дослідників. Коли вимкнули усі лампи й повторили дослід у темряві, певної миті я побачив дуже слабкий, але виразний відблиск, немов між дном резервуара і покриттям на частку секунди спалахнула зірочка. Марш потім сказав мені, що то не була люмінесценція. Коли «нитка» рветься, у місці розриву утворюється мономолекулярний шар, уже не спроможний втримати під контролем ядерні процеси, і тоді виникає щось на зразок мікроскопічної ланцюгової реакції, а спалах — це вже побічний ефект, оскільки збуджені електрони, переміщені на вищі енергетичні рівні, раптово залишаючи їх, виділяють еквівалентну кількість фотонів. Я запитав, чи є шанси практичного використання Жаб’ячої Ікри. Надія на це була, але вже менша, ніж одразу після синтезу речовини, бо ця речовина в певному відношенні поводилася так само, як жива тканина. І жива тканина використовує виключно для себе енергію хімічних реакцій, і Жаб’яча Ікра повністю засвоює ядерну енергію, не даючи відібрати її в себе.

У групі Гротіуса, який синтезував Пана Мух, панували зовсім інші звичаї; там сходили до підземелля, додержуючись надзвичайної обережності. Їй-богу, не знаю, чи Пана Мух було розміщено на глибині двох поверхів нижче рівня землі через його назву, чи, навпаки, назвали його так, бо створений він був у підземних приміщеннях, які наводили на думку про царство мертвих Аїд.

Насамперед, ще в лабораторії, ми повдягали захисні костюми — великі прозорі комбінезони з капюшонами й кисневими апаратами на шлейках. З одяганням довелося трохи пововтузитись; усе це збоку виглядало дуже поважно й нагадувало якийсь ритуал. Наскільки мені відомо, поведінки вчених у лабораторії ще ніхто не вивчав з точки зору антропології, хоч я не маю сумніву — не все те, що вони роблять, є необхідним. Ті самі приготування і дослідницькі дії можна виконувати найрізноманітнішим чином, але коли вже визначиться певний спосіб дій, він набуває у даному колі фахівців, у даній науковій школі нормативної сили, стає звичаєм, майже догмою.

До Пана Мух мене супроводжувало двоє людей — провідником був малий Гротіус, причому ми вирушили тільки тоді, коли, поманіпулювавши вентилями, нам напустили кисню всередину прозорого одягу, так що кожний з нас став нагадувати блискучу повітряну кулю з людиною-зернятком у центрі. Перед виходом одяг перевірили на герметичність у дуже простий спосіб — підносячи полум’я свічки до окремих частин комбінезону, де був трохи підвищений тиск; ця операція теж нагадувала якусь магічну дію, наприклад, окурювання кадилом.

Усе це разом узяте компонувалось у солідне, поважне, ритуальне ціле, начебто сповільнене, бо в отій лискучій поліетиленовій кулі не можна було швидко рухатися. Крім того, в цій оболонці не дуже-то порозмовляєш, тож і спілкування на мигах посилювало враження, що я беру участь у релігійному обряді. Звичайно, можна було б сказати, відкидаючи такі аналогії, що комбінезон захищав від бета-променів і, хоч утруднював рухи, але водночас, завдяки своїй прозорості, давав змогу добре бачити й т. ін.; проте, думаю, я легко міг би вигадати іншу процедуру, хай і не таку мальовничу, зате позбавлену прозорих натяків на символічне значення назви «Пан Мух».

В окремому приміщенні з бетонною підлогою вертикальний колодязь обнесено було наче цямриною. Один за одним спускалися ми вниз по залізній, вмурованій у стіну колодязя драбині. Наші схожі на риб’ячі пухирі комбінезони неприємно шаруділи, в них було жарко. Внизу, наче у старій шахті, тягнувся вузький прохід, освітлений заґратованими лампами, що висіли на однаковій відстані одна від одної. Люди Гротіуса не роздобували цих аксесуарів самі, про що чесно повідомляю; вони просто використали підземну частину будинку, яка колись мала служити військовим цілям, пов’язаним із термоядерними вибухами на полігоні. За кілька десятків метрів стіни заблищали — їх покривала дзеркальна сріблиста бляха. Це була єдина така сама, як і у «срібному підземеллі» біофізиків, вагома деталь. Але цього, власне, ніхто не зауважив, подібно до того, як у кабінеті лікаря ми не помічаємо еротичний характер голизни; наше сприйняття обумовлене загальним ефектом, а не його окремими елементами. Сріблисті стіни у біофізиків асоціювалися із стерильністю хірургічної операційної, а в підземеллі набували таємничішого характеру, відбиваючи, ніби в якомусь паноптикумі, химерно змінені обриси наших кулястих постатей.

Марно я роздивлявся довкола, шукаючи, куди йти далі, — коридор закінчувався трохи розширеним глухим закутком. Збоку, на рівні голови, виднілися залізні дверцята, і, коли Гротіус одімкнув їх, у грубому мурі відкрилася подібна до амбразури ніша. Обидва мої супутники відступили, щоб я міг заглянути всередину. З другого боку отвір закривало щось схоже на червонясту блискучу кахлю або шмат м’яса, щільно притиснутий до грубої шибки. Через капюшон, що закривав моє обличчя, через шар кисню, який рівномірно надходив з балона, я відчув шкірою чола і щік немовби доторк. Мені здалося, що то не було просто наслідком спеки. Пильніше приглядаючись до червонястої маси, я спостеріг дуже повільний, не зовсім рівномірний рух наче обдертої зі шкіри і притуленої до скла підошви величезного слимака, що намагався повзти, марними зусиллями скорочуючи м’язи. Ця маса за шибкою, здавалося, тиснула на неї з неймовірною силою, — «слимак» повзав на місці повільно, але безупинно.

Гротіус ввічливо, але рішуче відсторонив мене від ніші, знову замкнув броньовані дверцята й дістав з речового мішка, що висів у нього через плече, скляну колбу, всередині якої повзало кілька звичайних кімнатних мух. Коли він впевненим і водночас урочистим рухом підніс колбу до замкнених дверцят, мухи спершу знерухоміли, а потім розправили крильця й наступної миті закружляли в колбі чорними оскаженілими кульками, — мені здалося навіть, що я чую їхнє пронизливе дзижчання. Він підніс колбу до дверцят іще ближче, — мухи почали товктися дужче, — тоді поклав колбу в мішок, повернувся й пішов коридором назад.

Так я, нарешті, довідався, звідки пішла назва. Просто