Читати книгу - "Вітіко"

— Лиши мене коло наших людей, — мовив Адам, полотняний ткач із Плани, — в місті я помру.

— Мене теж, — додав Себастьян, швець із Плани.

— І мене лиши, Вітіко, — попросив Тобіас, пастух із Плани, — я вже знаю, як треба лікувати рани, і навчив свого сина, і він удома даватиме раду тваринам, коли з якою що станеться.

— І мене лиши тут, — проказав Раймунд із Мокрої.

— Мене також, — докинув якийсь чоловік.

— І мене! — мовив ще хтось.

— Люди, — заговорив Вітіко, — якщо ніхто не хоче до міста, той може лишатися тут, поки стоїть тут табір, і ми піклуватимемось про нього. А хто хоче до будинку в місті, того понесуть туди на добрих ношах. Лише скажіть своїм доглядачам, чого ви хочете, і вони повідомлять мене про ваше бажання.

— Добре! Гаразд! — лунали окремі голоси поранених.

Вітіко тепер підходив уже до кожного, запитував про стан, просив розповісти, як його поранили і як тим часом доглядали його рани. Потім утішав пораненого й говорив про час, коли він знову з радістю повернеться до бойових побратимів, і про час, коли знову побачить зелені дерева рідного Лісового краю.

Вітіко надовго затримався серед поранених. Там було багато лісових людей, дехто прийшов провідати друзів, інші, хто знав, як треба доглядати і лікувати рани, прийшли як піклувальники. Жінки з табору допомагали геть в усьому, а священик із Дудлебів чергував коло поранених.

Від поранених Вітіко пішов до решти своїх людей, щоб подбати про те, в чому була потреба.

Того самого дня князь Владислав зі своїм почтом теж поїхав на бойовище, а потім завітав до поранених лісових людей.

Коли споночіло, в табір повернулися люди Вітіко, які ховали полеглих, сказали, що скінчили роботу, і Андреас подав Вітіко обидва списки з іменами похованих.

Вітіко подякував людям і звелів їм відпочивати після скорботної праці. А вночі Вітіко ще послав вісника до матері в Ландсгут.

Наступного ранку Вітіко запитав священика з Дудлебів, хто з поранених забажав перебратись до міста.

— Вони всі хочуть лишатися тут, — відповів священик.

— Тож нехай і лишаються, — погодився Вітіко, — я сам поїду до князя і попрошу його про дозвіл.

— Люди, які народилися в лісі й виросли в лісі, — пояснював священик, — дуже скоро відчувають тугу за рідним краєм, коли вже не можуть жити в лісі, а поранені тужитимуть, як будуть далеко від друзів, що лежать тут.

— Знаю, знаю, — кивнув головою Вітіко.

— І завдяки душі тіло лікувати часто легше, ніж мазями і травами, — додав священик.

— Як ідеться про душу, ми всі втішатимемо їх, — мовив Вітіко.

— Авжеж, — підтвердив священик.

Вітіко одразу поїхав до князя й розповів йому про ситуацію. Владислав дозволив, щоб люди чинили по волі своїй, і послав одразу добре вино, харчі, постіль та інші потрібні речі в дім поранених. Вітіко знову поїхав до своїх людей.

Сонце ще не дійшло до полудня, як усі лісові люди, крім тих, хто був змушений лишатися коло поранених, пішли з Вітіко на бойовище, там вони стали навколішки й молилися за своїх небіжчиків, а потім за решту небіжчиків. А в притулку піклувальники молилися за поранених, а поранені молилися за них.

Тепер уже послали вісника в рідний край, щоб він розповів, що сталося.

Табір перед місто Зноймо і двір у замку зміцнювали дедалі більше. Владислав призначив управителів територій Зноймського князівства. Він чинив суд і вислуховував кожного, хто приходив із Богемії чи Моравії й подавав скаргу. З навколишніх земель зібрали воєнні трофеї та контрибуції, а маєтки ворогів, які були з Конрадом, приписали до княжого добра. Звідусіль линули люди і прагнули служити Владиславу. Потрібних вибирали і розподіляли серед війська. З південного лісу прийшло ще сто тридцять п’ять чоловік, і їх віддали Вітіко. Владислав часто радився з проводирями, що треба робити далі, і часто брав участь у військових навчаннях або святкових учтах.

Отак минуло тридцять сім днів після битви під Зноймо і були закінчені дальші приготування: Владислав звелів проводирям тримати людей у стані готовності знову рушити в похід.

Якось удень Вітіко повідомили, що Себастьян, швець із Плани, дуже сумує і всякчас каже, що помре.