Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Коли я дійшов до північного краю Лабіринту й повернув назад, то раптом збагнув, що слід зробити.

Потрібно пролити ще більше крові на Лабіринт.

Якби йшлося просто про вибір між подальшим пошкодженням Лабіринту та абсолютною його руйнацією Брандом, то я знав би напевне, що маю робити. І все ж, я відчував: має бути інший шлях. Так...

Я трохи сповільнив ходу. Потрібно лише розрахувати час. Прохід Лабіринтом дався йому значно складніше, ніж мені, тож тут у мене була перевага. Моя абсолютно нова стратегія полягала в тому, що ми мали зустрітися в конкретному місці. Іронія долі: тієї самої миті я згадав Брандову турботу про улюблений килимок. Але подбати про чистоту цього місця буде значно складніше.

Коли Бранд наближався до кінця Великої Кривої, я дорівнявся до його швидкості, подумки прораховуючи відстань до чорноти. Я вирішив пролити його кров там, де візерунок уже пошкоджено. Єдиний недолік мого становища — перспектива опинитися праворуч від брата. Щоби зменшити його можливу перевагу, коли ми схрестимо мечі, потрібно, щоб у мене лишалося місце для відступу.

Бранд боровся і просувався — він рухався яку сповільненій зйомці. Я також боровся — але не так тяжко — і дотримувався обраного темпу. По дорозі міркував про Камінь, про спорідненість, яка виникла між нами, відколи я його налаштував. Я відчував присутність кулона — прямо і ліворуч — хоча й не бачив його на грудях у Бранда. Чи справді він спробує врятувати мене на відстані, якщо Бранд візьме гору в прийдешньому протистоянні? Відчуваючи його присутність, я практично вірив у це. Він вирвав мене з лап убивці і знайшов у моїй свідомості класичну безпечну місцину — моє ліжко — і переніс мене туди. Я відчував Камінь і бачив крізь нього шлях, ще до того, як Бранд пройшов ним, тому мав певність, що він знову спробує зіграти на моєму боці. Однак, пригадавши слова Фіони, я вирішив не надто на нього покладатися. Я міркував про інші властивості кулона, можливість керувати ним не торкаючись...

Бранд уже практично здолав Велику Криву. З глибин мого єства я зв'язався з Каменем. Зібравши всю волю, я покликав бурю, подібну до червоного торнадо, що знищило Яґо. Я гадки не мав, чи можу керувати такими феноменами тут, але все одно покликав ту силу і спрямував до Бранда. Якусь мить нічого не відбувалося, але я відчував, як Камінь запрацював. Бранд дійшов до кінця, востаннє напружився — і вийшов з Великої Кривої.

Я опинився просто позад нього.

Він також якось відчув це і вихопив меча, щойно спав тиск. Йому вдалося пройти на кілька футів більше, ніж я сподівався. Бранд виставив ліву ногу вперед, повернувся і перетнувся зі мною поглядом і мечем.

— Щоб мені повилазило: ти таки пройшов, — мовив він і торкнувся кінчиком свого меча до мого. — Ти б ніколи не зміг дістатися сюди так швидко, якби не та курва на коні.

— Мило ти відгукуєшся про сестру, — я зробив обманний випад, який він відбив.

Рухи наші були скутими — ніхто не міг напасти, не зійшовши з Лабіринту. А я ще й не хотів, щоби проливалася його кров. Я вдав, наче знову нападаю, і Бранд відсахнувся. Ковзнувши лівою ногою назад по візерунку, він відставив і праву, а тоді, зупинившись, без особливих церемоній спробував розрубати мені голову. Бодай йому грець! Я відбивався й атакував у відповідь інстинктивно. Мені зовсім не хотілося поранити його в груди, коли я завдав удару, але вістря Ґрейсвандіра намалювало дугу в нього під грудьми. Повітря над нами виповнилося дзижчанням, але відвести погляд від Бранда я собі дозволити не міг. Він зиркнув униз і ще трохи відступив. Добре. Тепер його сорочку прикрашала кривава смуга там, де мій клинок торкнувся його. На щастя, тканина поглинула кров. Я наступав, вдавався до обманних атак, відбивався, стрибав — робив усе, щоби змусити його відступити. Я мав психологічну перевагу і ширше поле для маневру, та й ми обидва знали, що у фехтуванні я швидший і вправніший. Бранд наближався до темної ділянки. Ще б кілька кроків... Пролунав дзенькіт одного дзвоника, а за ним — гучне ревіння. Раптом на нас упала тінь, немов хмара враз закрила сонце.

Бранд підвів погляд. Гадаю, я міг його дістати тієї самої миті, але йому ще лишалося кілька футів до цілі.

Він миттю оговтався і зиркнув на мене.

— Та щоб ти пропав, Корвіне! Твої штучки, так? — вигукнув він, а тоді напав, забувши про будь-яку обережність.

На жаль, я опинився в невигідній позиції, адже приготувався наступати, тиснути, доки він опиниться на чорній ділянці. Тож я був повністю відкритим, ще й не міцно стояв на ногах. Я відбивався, але розумів, що цього не вистачить, тож вигнувся і впав на спину.

Приземляючись, я намагався втримати ноги на місці. Втримався завдяки правому ліктю і лівій руці. Вилаявся, адже біль виявився настільки сильним, що лікоть ковзнув — і я гепнувся на праве плече.

Але Брандів удар пройшов повз мене і мої ноги в синьому ореолі досі торкалися лінії. Завдати смертельного удару Бранд би не зміг, але він досі мав нагоду підрізати мені жижки.

Я підняв праву руку, стискаючи перед собою Ґрейсвандір. Сів. А тобі побачив червоне утворення з жовтою облямівкою, що кружляло прямісінько над Брандом. Потріскували іскри й спалахували маленькі блискавки, а ревіння обернулося на виття.

Бранд схопив свій клинок за форте і здійняв його над плечем, наче спис, спрямований на мене. Я знав, що не зможу ні відбитися, ні відхилитися.

Подумки торкнувся до Каменя й небесного утворення...

Коли маленька стріла блискавки спустилася вниз і торкнулася його клинка, той спалахнув...

Зброя випала з Брандових рук, а сам він притиснув пальці до рота. Збагнувши, що саме я роблю, він стиснув лівою рукою Судний Камінь, сподіваючись нейтралізувати його дію. Облизуючи обпечені пальці, він підвів погляд вгору, і злість, яка сочилася його обличчям, змінилася на страх, що стрімко наближався до жаху.

Вир почав спускатися.

Розвернувшись, Бранд ступив на чорну ділянку, став обличчям на південь, здійняв руки і вигукнув дещо, що я не зміг розчути через виття.

Конус опустився на нього, але він устиг стати двовимірним ще до його