Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Камінь зник разом із ним, тож я більше не міг контролювати штуку над головою. Я не знав, чи краще мені відсидітися, чи рушити звичним шляхом Лабіринту. Вирішив усе ж таки йти, адже вир забирає те, що вибивається зі звичного ладу речей. Я знову сів, перехилившись через лінію, а відтак став навпочіпки. До того час конус уже почав підійматися. Виття стихало, а потім зовсім зникло. Блакитні вогники навколо черевиків згасли. Я озирнувся до Фіони, та жестом показала мені підводитися і рухатися далі.

Я повільно підвівся і побачив, що вир над головою зникав у ритмі моїх кроків. Наблизившись до чорної ділянки, де нещодавно стояв Бранд, я знову скористався Ґрейсвандіром, аби пройти крізь неї. Покручені рештки Брандового меча лежали біля дальнього краю пітьми.

Як би хотілося, щоб із Лабіринту був простіший вихід. Проходити його тепер не мало сенсу. Але коли ти ступив на нього, то вже не можеш повернутися, а думка про втечу через темряву викликала в мене сумніви. Тож я рушив до Великої Кривої. Куди ж переніс себе Бранд? Якби я знав, то міг би наказати Лабіринту відрядити мене туди, щойно я сягну центру. Може, Фіона мала ідеї. І все ж він точно попрямував туди, де має союзників. Безглуздо переслідувати його самотужки.

Втішав себе думкою, що зміг зупинити налаштування.

А тоді ступив на Велику Криву. Іскри здійнялися навколо мене.

12

Пізніше, ввечері, сонце рухалося небосхилом на захід, освітлюючи скелі ліворуч від мене, що відкидали довгі тіні праворуч; промені падали крізь листя дерев на мою гробницю; тепло небесного світила хоч якось урівноважувало пронизливий вітер із Колвіра. Я відпустив руку Рендома і повернувся роздивитися чоловіка, котрий сидів на лаві біля мавзолею.

Те саме юне лице, що і на проштрикнутому Козирі, але лінії навколо рота поглибшали, брови обважніли, в очах зачаїлася загальна втома, та ще й лінія підборіддя стала твердішою — на карті цього ще не було. Я зрозумів, хто це, ще до того, як Рендом сказав:

— Це мій син Мартін.

Мартін підвівся, коли я до нього підійшов, потиснув мою руку і сказав: «Дядько Корвін».

Вираз його обличчя ледь змінився, коли він промовляв ці слова. Юнак уважно мене розглядав.

Він був на кілька дюймів вищим за Рендома, однак такий самий стрункий і легкий. Його підборіддя та вилиці були тих самих обрисів, а волосся точно копіювало батькове.

Я всміхнувся.

— Давненько тебе тут не було, — промовив я. — Втім, як і мене.

Він кивнув.

— Але я ніколи по-справжньому в Амбері і не бував, — відповів Мартін. — Я виріс в Ребмі та інших краях.

— Тоді дозволь привітати тебе, мій небоже, в Амбері. Ти прийшов у цікавий час. Рендом, напевно, тобі вже все розповів.

— Так, — відповів хлопець, — ось чому я попросив зустрітися з тобою тут, а не там.

Я зиркнув на Рендома.

— Останній дядько, якого він бачив, був Бранд, — промовив Рендом, — і бачив за дуже неприємних обставин. Ти звинувачуватимеш його?

— Навряд чи. Я сам нещодавно перетинався з ним. Не скажу, що це була дуже приємна зустріч.

— Перетинався? — перепитав Рендом. — Я заплутався.

— Бранд зник з Амбера, і тепер Судний Камінь у нього. Якби я раніше знав те, що знаю тепер, він би і надалі сидів у вежі. Він один із нас, але дуже небезпечний.

Рендом кивнув.

— Знаю, — сказав він, — розповідь Мартіна підтвердила усі наші підозри — це був Бранд. Але що там з Каменем?

— Бранд раніше за мене опинився в місці, де я його залишив у Тіні Земля. Він мав пройти Лабіринт, спроектувати себе в кулон і налаштувати Камінь на себе. Я спинив Бранда, коли він намагався пройти первинним Лабіринтом у справжньому Амбері. Проте він утік. Я щойно був по той бік Колвіра з Джерардом, відряджав загін охорони до Фіони, щоб не дати Бранду повернутися і спробувати іще раз. Наш Лабіринт і його відображення в Ребмі також під охороною через нашого братика.

— Навіщо він так відчайдушно намагається налаштувати кулон на себе? Щоби здійняти кілька штормів? Дідько, та він міг би просто помандрувати Тінями і зробити яку завгодно погоду.

— Налаштована на Камінь людина може використати його для знищення Лабіринту.

— Ого. А що буде потім?

— Світові, який ми знаємо, настане кінець.

— Ого, — знову повторив Рендом. — А ти в біса звідки це знаєш?

— Довга історія, а часу в мене катма. Я дізнався таке від Дворкіна, і з усього, що він сказав, цьому я вірю найбільше.

— Він досі десь поблизу?

— Потім, — обірвав його я.

— Гаразд. Але Бранд має бути безумцем, якщо вирішив таке зробити.

Я кивнув.

— Я гадаю, він вважає, що може накреслити новий Лабіринт, створити новий світ із собою на чолі.

— Таке можливо?

— Теоретично, так. Але навіть Дворкін має певні сумніви, що тепер можна результативно повторити такий подвиг. Тоді комбінація факторів була унікальною. Так, я певен, Бранд дещо божевільний. Озираючись на минулі роки, пригадуючи зміни в його особистості, циклічні напади меланхолії, здається, в ньому завжди чаїлися шизоїдні риси. І я справді не певен, чи саме спілкування з ворогами підштовхнуло його до краю, чи ні. Хоча, це не має значення. Хотів би я, щоб він знову повернувся до вежі. Хотілося б, щоби Джерард виявився гіршим лікарем.

— Тобі відомо, хто його підрізав?

— Фіона. Можеш сам її розпитати.

Рендом обіперся на плиту з моєю епітафією і похитав головою.

— Бранд, — промовив він. — Дідько б його вхопив. Кожен із нас свого часу мав безліч нагод його вбити. Але щоразу, довівши тебе до сказу, він змінювався. Через певний час ти починав думати, що він не такий уже й поганий хлоп. Кепсько, що він так і не довів нікого з нас до межі...

— Я так розумію, він тепер законна дичина? — спитав Мартін.

Я поглянув на нього. Жовна у хлопця під вилицями так і випиналися, очі звузилися. На мить мені здалося, що в його обличчі промайнули лиця всіх нас,