Читати книгу - "Шантарам"

і ще декілька бійців. Хто зараз в таборі, ми точно не знаємо. Напад в Шахбадській ущелині підказує мені, що Асматулла Ачхакзай знову перекинувся на бік росіян. Протягом трьох років він був господарем цієї ущелини, і ніщо не мало загрожувати нам тут. Хабіб сказав, що ті, хто зараз у таборі, настроєні доброзичливо, що це наші люди, що вони чекають нас. Проте вони будуть в укритті і не вийдуть нас привітати. Буде краще, якщо наш американець поїде разом з нами в голові колони, услід за мною. Я не можу тобі наказати зробити це, тільки попросити. Поїдеш з нами?

— Так,— відповів я, сподіваючись, що це слово звучить для нього твердіше, ніж для мене.

— Добре. Назір вже приготував коней. Ми виїжджаємо.

Назір вивів уперед кілька коней, і ми посідали верхи. Мабуть, Хадер зморився набагато більше, ніж я, бо йому доводилося боротися з серйозними сумнівами і тілесними недугами, але він сидів у сідлі прямо, впевнено стискаючи біло-зеленого прапора. Я теж випростався і вдарив каблуками коня. Наша маленька колона поволі рушила з місця. Місяць світив так ясно, що на скелях пливли наші тіні.

До табору провадила під гору звивиста стежина. Ліворуч було круте урвисько заввишки метрів із тридцять, на дні — уламки валунів. Праворуч — голий камінь прямовисної стіни. Коли ми проїхали по стежці приблизно половину шляху під пильним наглядом як наших людей, так і муджагідів, що були в таборі, моє праве стегно звело судомою. Що дужче намагавсь я не звертати уваги на той біль, то дошкульнішим він ставав. Щоб зарадити цьому, я висмикнув праву ногу зі стремена і спробував її випростати. Перенісши всю свою вагу на ліву ногу, я трохи підвівся в сідлі. Аж раптом нога моя вислизнула із стремена, ліва втратила точку опори, і я відчув, що падаю в прірву.

Улягаючи інстинкту самозбереження, я відчайдушно зігнувся, зумів обхопити коня руками за шию і, розгойдуючись, закинути на нього праву ногу. Ще за мить я висів головою вниз, обнявши за шию свого коня. Я крикнув, щоб він зупинився, але кінь і далі йшов собі стежиною. Я не міг розімкнути руки: стежина була вузька, урвисько круте, і я розумів, що зірвуся вниз, якщо послаблю ті обійми. Кінь геть не хотів зупинятися, тож я так і висів, обхопивши його руками і ногами, й отак їхав до табору наших союзників.

Спочатку я почув сміх людей з нашого загону: спочатку він був невпевнений, а потім переріс у регіт, од якого кілька днів болять ребра, регіт, од якого можна вмерти, якщо вчасно не зведеш дух. А потім я почув, як регочуть муджагіди в таборі, й, обернувши голову, побачив Хадера, Що дивився на мене і теж реготав разом з усіма. Далі я і сам зареготався, а коли урешті зумів промовити: «Тпру! Стій!», «Банд каро[152]!» — сміх сягнув свого апогею.

От так я і заїхав до табору муджагідів. Навколо мене відразу ж з’юрмилися люди, вони допомогли відчепити руки від кінської шиї і поставили мене на ноги. Ось і вся наша колона пройшла по вузькій стежці в табір, всі простягали руки, щоб поплескати мене по спині й по плечах Муджагіди й собі приєдналися до загального ритуалу, тож минуло хвилин з п’ятнадцять, перш ніж я зміг сісти і дати відпочинок своїм ногам що дригоніли мов холодець.

— Змусити тебе їхати услід за ним — не найкраща Хадерова ідея,— сказав Халед Ансарі. Він зліз із валуна і сів поряд зі мною, обіпершись спиною об камінь.— Але щоб мене чорти вхопили, хлопче, якщо ти не став з біса популярним, утнувши такий фортель! Це, безперечно, найсмішніше, що вони бачили за все своє життя.

— На Бога! — насилу вичавив я.— Я проїхав верхи через сотню гір, перетнув десяток річок, здебільшого в темряві — цілий місяць все було нормально. А в табір заїхав, наче мавпа яка!

— Не починай все спочатку! — зареготався Халед, тримаючись за боки.

Я посміявся разом з ним, але хоча покірно сприймав усі насмішки, був такий змучений, що сміятися вже не хотілося. Поглянувши праворуч, я побачив, що наших поранених укладають у брезентовому наметі камуфляжного кольору. У його тіні люди знімали вантаж з коней і перетягували його в печеру. А позад намету я побачив, як Хабіб тягне в темряву щось тяжке і довге.

— Що...— почав я, ще не до кінця погамувавши сміх.— Що тут робить Хабіб?

Халед миттю схопився на ноги, я теж. Ми помчали до скель, що височіли на краю плато, і обігнувши їх, побачили Хабіба, що стояв навколішки над тілом Сиддикі. Поки загальна увага була прикута до вантажу, Хабіб витягнув непритомного бійця з намету. Коли ми вже підбігали, він усадив йому в шию свого ножа і повернув його. Ноги Сиддикі сіпнулися, затремтіли, і він затих. Хабіб витер ножа й обернувся, щоб поглянути на нас. Здавалося, жах і гнів на наших лицях ще більше розпалили божевільний блиск в його очах. Він усміхнувся.

— Хадере! — заволав Халед. Обличчя його було бліде, мов залите місячним світлом каміння навколо нас.— Хадербгай! Ідар ао! Йди сюди!

Я почув у відповідь крик звідкись ізнизу, але не рушив з місця. Мої очі були спрямовані на Хабіба. Він обернувся в мій бік, перенісши ногу через тіло убитого і присівши, немов збирався стрибнути на мене. Усмішка маніяка застигла на його обличчі, але очі потемніли — в них з’явився чи то страх, чи то лукавство. Він швидко повернув голову і нахилив її, ніби похмуро й напружено дослухався до якогось нічного звуку. Але я не чув нічого, окрім галасу в таборі й квиління вітру в ущелині. І тієї миті Афганістан — його земля, його гори — побачився мені ландшафтом Хабібового безумства, таким самим жорстоким, позбавленим барв, приваби й ніжності. Я відчув, що потрапив у пастку — в кам’яний лабіринт охопленої галюцинацією свідомості.

Поки Хабіб дослухався, по-звірячому напружено припавши до землі й озираючись, я розстебнув свою кобуру й дістав пістолета. Важко дихаючи, я автоматично виконував усе, чого навчив мене Хадер,— зняв запобіжника, загнав патрон у ствол і звів курок. Усе те клацання і брязкіт змусило Хабіба обернутися до мене обличчям. Він подивився на пістолет, який цілився йому в груди. Поволі, навіть мляво зиркнув мені в очі. Ножа він так і тримав у руці. Не знаю, що він побачив на моєму