Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Знедолені 📚 - Українською

Читати книгу - "Знедолені"

304
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Знедолені" автора Віктор Гюго. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 213 214
Перейти на сторінку:
до могили, то повертає до життя. Людина йде в небуття мовби навпомацки.

Жан Вальжан опритомнів після цього напівзабуття. Піднявши край Козеттиного рукава, він поцілував його.

— Він оживає, лікарю, він оживає! — вигукнув Маріус.

— Ви такі добрі обоє, — сказав Жан Вальжан. — Пане Понмерсі, мене дуже засмучувало, що ви не захотіли торкатися грошей. Ті гроші справді належать вашій дружині. Зараз я все поясню вам, діти мої. Чорний гагат привозять із Англії, білий — з Норвегії. Про це написано он у тому листі, ви його прочитаєте. Я вдосконалив також застібки на браслетах, і вони стали гарніші й дешевші. На цьому можна заробити чимало грошей. Отож Козеттине багатство належить їй по праву. Я розповідаю вам ці подробиці, щоб ви були спокійні.

Крізь прочинені двері до кімнати заглянула воротарка.

— Може, покликати священика? — запитала вона вмирущого.

— У мене він є, — відповів Жан Вальжан і показав пальцем угору, наче бачив там когось, невидимого для інших.

Можливо, єпископ і справді був присутній при цьому прощанні з життям.

Козетта обережно підклала вмирущому під спину подушку.

Жан Вальжан заговорив знову:

— Пане Понмерсі, благаю вас, не тривожтеся, ті шістсот тисяч франків справді належать Козетті. Я дарма прожив би життя, якби ви не скористалися ними.

Козетта й Маріус, узявшись за руки, стояли перед Жаном Вальжаном, охоплені розпачем, тремтячі, онімілі від горя.

Дихання хворого стало хрипким і уривчастим. Йому вже важко було підняти руку, ноги зовсім не ворушилися, але чим слабше ставало тіло, тим ясніше проступала на чолі велич його душі. Відблиск потойбічного світу вже мерехтів у зіницях.

Усміхнене обличчя все дужче блідло. Життя завмерло в ньому, а натомість воно освітилося неземним сяйвом. Дихання слабшало, а погляд ставав проникливіший. То був мрець, за спиною в якого вгадувалися крила.

Знаком він підкликав Козетту, потім Маріуса. Надходила, мабуть, остання хвилина, і Жан Вальжан заговорив ледь чутким голосом — він уже долинав наче крізь стіну:

— Підійдіть до мене, підійдіть обоє. Я дуже вас люблю. О, як добре так помирати! Ти теж любиш мене, моя Козетто. Я знаю, ти завжди була прив’язана до свого старенького. Яка ти добра, підклала мені під спину подушку! Ти трохи поплачеш за мною? Але не дуже довго, гаразд? Я не хочу, щоб ти журилася по-справжньому. Ті шістсот тисяч франків, діти мої, то чесно нажиті гроші, і ви можете зі спокійною совістю користуватися своїм багатством. Придбайте собі карету, беріть ложу в театрі, тобі потрібні гарні бальні сукні, моя Козетто, живіть щасливо. Козетті я заповідаю також два свічники, які стоять на каміні. Вони срібні, але для мене дорожчі, ніж золоті або й діамантові. Не знаю, чи задоволений мною там, на небі, той, хто подарував мені їх. Я зробив усе, що міг. Діти мої, я бідняк, і ви поховайте мене десь у закутні кладовища; покладіть тільки камінь, щоб позначити місце. Така моя остання воля. Ім’я на камені не викарбовуйте. Якщо Козетті захочеться іноді провідати мене, я буду радий. Приходьте й ви, пане Понмерсі. Я повинен признатися, що не завжди любив вас. Простіть мене за це. Я дуже вдячний вам, бо ви подарували щастя Козетті. У шухляді лежить п’ятисотфранковий білет. Я його не чіпав. Це для бідних. Козетто, бачиш своє дитяче платтячко онде, на ліжку? Ти його впізнаєш? А відтоді минуло всього десять років. Як біжить час! Ми були такі щасливі! А тепер усьому кінець. Діти мої, не плачте, я буду недалеко. Тільки пильно вдивляйтесь у темряву, і ви побачите, як я всміхаюся вам. Козетто, а пригадуєш Монфермей? Тебе послали в ліс, і ти дуже боялася. Пам’ятаєш, як я взявся за дужку твого відра? Тоді я вперше доторкнувся до твого маленького рученяти. Воно було таке холодне! А пам’ятаєш свою велику ляльку? Ти назвала її Катріною. Маленькою ти любила гратися. Ти чіпляла собі у вуха вишні. Усе це минуло. І ліс, де я йшов зі своєю дівчинкою, і дерева, під якими ми з нею гуляли, і монастир, де ми переховувалися, й ігри, й веселий дитячий сміх — усе заволоклося тінню. Тенардьє були лихі люди. Треба їм простити. Козетто, настав час, щоб ти взнала ім’я своєї матері. Її звали Фантіна. Запам’ятай це ім’я — Фантіна. Ставай навколішки щоразу, як ти його вимовлятимеш. Вона багато страждала. Вона палко любила тебе. Вона була нещасна в усьому, в чому ти — щаслива. Діти мої, я покидаю вас. Любіть одне одного — нема нічого у світі вищого, аніж це. Згадуйте іноді бідолашного старого, який тут помер. О Козетто, я не винен, що так довго тебе не бачив. Це краяло мені серце. Я доходив аж до рогу вулиці, люди, мабуть, вважали мене божевільним, я й справді був наче схиблений, а одного разу навіть вийшов із дому без шапки. Діти мої, у мене вже темніє в очах, а я ще так багато хотів сказати вам — та дарма… Згадуйте іноді про мене. Не знаю, що зі мною, але я бачу світло. Підійдіть ближче. Я помираю щасливим. Любі мої, дайте я покладу руки на ваші голови…

Козетта й Маріус упали навколішки і, задихаючись від сліз, припали до рук Жана Вальжана. Але ці святі руки вже не ворушилися.

Він відкинувся назад. Освітлене двома свічками бліде обличчя дивилося в небо. Він не заважав Козетті й Маріусові цілувати свої руки. Він помер.

Темна й беззоряна була ніч. Напевне, десь поруч у темряві стояв янгол із розпростертими крильми, готовий прийняти душу, яка покинула тіло.

5. Трава ховає, а дощ змиває

На кладовищі Пер-Лашез, неподалік від загальної могили, осторонь від аристократичного кварталу цього міста гробниць, де безліч вишуканих і химерних пам’ятників виставляють перед лицем вічності моторошні моди смерті, у тихому закутні біля старого муру, під високим, обвитим берізкою, тисом посеред пирію та моху лежить камінь. Той камінь не менше за інші вражений проказою часу: він покритий пліснявою, лишайниками, пташиним послідом. Він позеленів від дощів і потемнів від повітря. Поблизу немає жодної стежинки. У цей куток заходити не люблять — трава тут висока й у росу можна замочити ноги. У сонячну погоду сюди збігаються ящірки. Навесні в гіллі дерева співають вільшанки.

То зовсім голий камінь — на ньому не викарбувано ніякого імені.

Лише багато років тому чиясь рука написала там олівцем чотири рядки, які з часом ставали все менш чіткими від дощу та пилюки, а тепер, мабуть, зовсім стерлися.

1 ... 213 214
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знедолені», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знедолені"