Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Новий український священик має бути таким, якими були священики за часів первісного християнства, якими були чи намагалися бути піонери — священики УАЦ. Церковні служби мають бути у нього на другому плані і забирати найменше його часу. На першому плані мусить бути співжиття з кожним своїм парохіянином. Священик мусить сам іти до своїх людей, а не чекати, поки вони прийдуть до нього зі своїми болями, жалями. Для кожного свого парохіянина священик має бути рідною, близькою людиною, любим батьком, який і порадить, і розрадить, і піддержить на дусі, і скріпить віру в свої сили.

Наш нарід має дуже чуйну душу, і вона відчує і оцінить такого священика, його слово буде для нього законом.

Видужавши душевно від смертельного жаху минулих років, очищений від московського маразму, із скріпленою вірою в свої сили і Божу опіку, наш нарід відбудує Україну в дуже короткий час. Здивований світ не буде вірити своїм очам, не розумітиме, звідки той забутий, пригноблений нарід узяв такий, неймовірної сили, Творчий Дух. Не дуже будемо розуміти і ми, бо не знаємо історії своєї власної нації. Тому варто її тут повторити.

Історики кажуть, що 30–літня війна (1618–1648) затримала поступ європейської культури на 100 років. А скільки ж століть мали б затримати українську культуру не 30, не 300, але 3000–літня війна, що її вів український нарід, рятуючи Европу від потопу в океані азійських народів, які тисячоліттями заливали Україну? Протягом 500 років (!) татарського сусідства Україна щороку губила 2–3 тисячі населення бранцями і 20–30 спалених сіл. Щороку! А були ж роки, коли губила 20–30 тисяч населення і 200–300 спалених сіл і міст. Якщо візьмемо лише мінімум 2–3 тисячі річно, то за 500 років лише від татарщини Україна втратила півтора — два мільйона людей і 10–15 тисяч міст і сіл. А це ж було за часів, коли найбільші європейські держави нараховували по 3–6 мільйонів своєї людности. І це втрати лише від татарщини. А якби до них додати втрати від ґотів, гунів, аварів, болгар, угрів, хозар, печенігів, половців, монголів, турків за 2000 років і порахувати природний приріст населення, то Україна була б мала тепер 200 мільйонів населення на просторі в 5–10 разів більшим за сучасний етнографічний. Не було б ані татар, ані турків, ані мадярів в Европі. Не було б польського королівства, хіба маленьке князівство, а найправдоподібніше, не було б польського, румунського народів зовсім, бо вони розчинилися б в українському морі. Ніколи не було б ніякої Московщини, а були б нині напівдикі московські племена на побережжі Льодового океану, подібні до сучасних ескімосів. Ось що коштує Україну захист нею Европи від азіятів.

Київ який колись перевищував своїм багатством та культурою Париж чи Лондон, обернули москвини, потім татари, потім поляки, а за ними знову москвини на мале зруйноване місто, де на руїнах св. Софії росли бур’яни. Мабуть, 90% населення згинуло. Там, де жило населення густіше за теперішнє (за трипільської доби), лишилися лише згарища. Великий степ, який давав Греції понад 22 тисяч тонн збіжжя річно (на ті часи неймовірно велика кількість), обертався кілька разів на дике поле. Наші багатющі чорноморські торговельні міста Херсонес, Ольвія, Пантикапея, Теодосія, Фанагорія, Судак, Танаїс та інші обернули азіяти та ґермани на руїни, які докінчили москвини. Навіть у міжнародніх договорах встановлювали наші вороги велику смугу дикого поля в Україні, щоб перешкодити розросту України. Скільки–то великих народів, за далеко лагідніших умов, упали до рівня малих! А Україна за цих несамовито жахливих умов впала з найбільшої нації в Бвропі лише на третє місце щодо населення і друге щодо території.

Велика біологічна сила та багатюща земля це уможливила, — кажуть визнавці матеріялістичного світогляду. Так, те грало велику роль, але матеріялісти не розуміють, що біологічна сила нації ПОХОДИТЬ від її ДУХОВОЇ сили. Коли зникала духова сила нації — зникала і її біологічна сила, що і бачимо в історії на прикладах Єгипту, Персії, Греції, Риму, яким не допомогли всі багатства їхніх земель. Дію цього природнього, Божого закону бачимо тепер на власні очі.

А все ж Україна не має своїх Шекспірів, Моцартів, Рафаелів, Наполеонів, Ґладстонів, — кепкують наші вороги.

Перше. Як би могла вона мати, коли всі сили нації йшли на боротьбу з мільйоновою Азією, втрачаючи до 90% творчих сил? Inter arma tacent musae — коли говорить зброя, мовчать музи. Якщо 30 років війни в Европі відсунули європейську культуру на 100 років взад, то 2000 років війни України з Азією мали б відсунути українську культуру на сто століть, с. т. до культури передкам’яної доби печерних мавполюдів. А, як бачимо, відсунула не аж так далеко, а лише на 100–200 років.

По–друге. Европейські Шекспіри та Ґладстони і могли з’явитися своєчасно та скріпити свої культури і держави, власне внаслідок того, що українські потенціяльні Шекспіри (мабуть, десятки їх) створили умови для вияву і творчости європейських, охоронивши їх своїм мечем від азійської руїни. Скільки десятків (а може, і соток) українських шекспірів загинуло в 2000–літній війні, не виявивши свого генія? Один Бог знає.

По–третє. Україна мала своїх Шекспірів, лише ми не знаємо їх імен, як, напр., імени автора «Слово о полку Ігоревім». Єдиний примірник «Слова» (і, мабуть, скалічений переписувачами) знайдено в далекій глухій Московщині, що його припадково заніс туди український місіонер і що його припадково (бо не знайшли) не спалили московські дикуни типу протопопа Аввакума чи патріярха Іоакима. А скільки подібних творів москвини спалили? Скільки разів московський уряд наказував відбирати і палити «літовскай печаті кніґі» чи «не ва всьом с рускім правопісанієм саґласних»? А скільки згоріло таких творів в Україні в пожежах 500–літньої війни? Думати, що ми мали лише оце одне «Слово о полку Ігоревім» і нічого більше, — можуть лише прибиті рабством, просякнуті почуттям меншвартости хахлацькі голови.

Мала Україна тих творів більше; творів рівновартних, а може, і більших за Шекспірівські. Напевно, мала! На це вказує надзвичайне багатство українського фольклору та припадковість появи наших геніїв. М. Березовський припадково — лише завдяки свому доброму голосу — опинився в царській капелі в Петербурзі, а, втративши голос,