Читати книгу - "Домбі і син"

Едіт, сидячи коло ліжка, дивилася на темні змокрілі вії, на розчервонілі щоки, — дивилася з чулістю і жалем, бо знала правду. Та на її очі сон не йшов. Коли розвиднілося, вона все ще сиділа, чуйна і сторожка, тулячи в своїх руках безвольну руку, і, дивлячись на погідне личко, раз по раз шептала: «Будь зі мною, Флоренс. В мене немає іншої надії, крім тебе».

РОЗЛУКА

Разом із днем, хоч і не разом із сонцем, встала зі сну міс Сюзанна Ніппер. У вкрай гострих карих очах цієї юної особи була якась важкуватість, що трохи применшувала їхню іскристість і наводила на думку — неймовірну за звичайних обставин, — що інколи й вони можуть заплющуватись. Помітно було також, що повіки її набрякли, немов вона проплакала цілу ніч. Однак Ніппер-заводіяка, що не знала занепадів духу, була як ніколи жвава та енергійна і, здавалось, зібрала всі свої сили для якогось великого, геройського вчинку. Це було видно навіть з її сукні, чепурної й тіснішої, ніж звичайно, і з того, як вона раз у раз, ходячи по будинку, струшувала головою навдивовижу промовисто та рішуче.

Одне слово, вона прийняла рішення, і рішення відчайдушне: не менше, як… добутись до містера Домбі й побалакати з цим джентльменом віч-на-віч. «Я не раз збиралася, — грізно й часто струшуючи головою, казала вона собі того ранку, — а зараз візьму і зроблю!». Гостро, як могла тільки вона, підострожуючи себе здійснити цей несвітський намір, Сюзанна Ніппер цілий ранок ганяла по сходах і холу, не знаходячи слушної нагоди для атаки. Анітрохи не збита з плигу такою невдачею, що, навпаки, ще більше надихнула, її й додала завзяття, вона не зменшила пильності й десь надвечір нарешті спостерегла, що її запеклий ворог, місіс Піпчін, пославшись на те, ніби не спала цілу ніч, куняє в своїй кімнаті, а містер Домбі лежить у себе на софі без усякого нагляду.

Труснувши — цим разом не просто головою, а й цілим тілом, Сюзанна навшпиньках підійшла до дверей містера Домбі й постукала.

— Заходьте! — озвався містер Домбі.

Сюзанна підбадьорила себе, труснувшись востаннє, і ввійшла.

Містер Домбі, задивлений на вогонь у каміні, вражено глипнув на гостю й аж підвівся на лікті. Сюзанна чемно вклонилася.

— Вам чого треба? — спитав містер Домбі.

— Прошу, сер, мені треба поговорити з вами, — відповіла Сюзанна.

Містер Домбі поворушив губами, ніби повторював ці слова, але, здавалось, був настільки приголомшений зухвалістю цієї жіночки, що так і не спромігся їх вимовити.

— Я служу у вас, сер, — заторохтіла як завжди Сюзанна, — вже дванадцятий рік покоївкою міс Фло, моєї панночки, що навіть ще говорити не вміла, як я прийшла сюди, і я вже тут давно була своя, коли місіс Річардс ще тільки прийшла, і хоч я й не Мафусаїл, але й не немовлятко.

Містер Домбі, спершись на руку й дивлячись на неї, ніяк не прокоментував цю вступну частину з викладом фактів.

— Нема й не було панночки урочішої та любішої за мою панночку, сер, — сказала Сюзанна, — і мені краще це знати, ніж декому, бо я бачила її в смутку і бачила в радості (хоч її небагато було, тої радості), бачила її з братиком, бачила її саменькою, а дехто її таки ніколи й не бачив, і я кажу декому, і всім кажу — так, кажу! — тут чорноока труснула головою і навіть притупнула, — що то найурочіший, найлюбіший ангел, міс Фло, з усіх, що жили на світі, і я це казатиму, хай мене і на шмаття рвуть, казатиму, хоч, може, я й не великомучениця Фоксова.

Містер Домбі ще більше, ніж після свого нещасливого падіння, зблід від ошелешення й гніву, і дивився на ораторку так, наче не вірив ні власним очам, ні власним вухам.

— Міс Фло не можна не бути відданим і вірним, сер, — вела далі Сюзанна, — і я… не хизуюся своєю дванадцятирічною службою, бо я люблю свою панночку… так, і кажу це всім і ще декому — люблю! — Тут кароока знов труснула головою, знов тупнула ногою й притлумила схлип. — Але вірна і віддана служба моя дає мені, сподіваюся, право говорити, і я мушу й буду говорити, з правом чи без права.

— Що ви собі думаєте, жінко?! — скрикнув містер Домбі, прошиваючи її поглядом. — Як ви смієте?

— Що я думаю, сер, то це поговорити з вами поштиво й без образ, але відверто, а як смію, не знаю, але смію! — відповіла Сюзанна. — О, ви не знаєте моєї панночки, сер, справді, не знаєте, бо інакше хіба б ви знали про неї так мало?

Розлючений містер Домбі потягся було до дзвоника, але шнурок був по той бік каміна, а підвестися й дійти туди він без сторонньої допомоги не міг. Швидке око Заводіяки зараз же виявило його безпорадність, і вона зрозуміла, — як розповідала згодом, — що взяла над ним гору.

— Міс Фло, — сказала Сюзанна Ніппер, — найвідданіша, найтерплячіша, найкраща й найкрасивіша в світі дочка, і кожен джентльмен, сер, хай навіть такий вельможний та багатий, як усі вельможі та багачі англійські вкупі, міг би пишатися нею, і пишався б, і повинен би був пишатися нею. Та якби він знав їй справжню ціну, він волів би всю свою вельможність і багатства втратити і піти жебракувати попід чужими дверима, так, кажу я, він волів би це! — викрикнула Сюзанна, зайшовшись плачем, — аніж мав би завдати її серденьку того жалю, яким воно крається в цьому домі!

— Жінко! — крикнув містер Домбі.— Покиньте цю кімнату!

— Прошу пробачення, хай би я мала навіть службу покинути, сер, — відповіла на це непохитна Заводіяка, — на якій стільки років перебула і стільки всякого набачилась — хоч маю надію, вам вистачить серця не проганяти мене від міс