Читати книгу - "Домбі і син"

Про що ясно свідчили не тільки слова, а й вираз обличчя Сюзанни Ніппер.

— Серед тих, хто служить вам, сер, — вела далі кароока, — ніхто ніколи не чув такого благоговійного страху перед вами, як я, а коли не вірите, то я вам навіть таке скажу, що я сотню, тисячу разів думала поговорити з вами і ні разу не могла рішитися, аж до вчорашньої ночі, тільки вчора вночі я рішилася.

В нападі люті містер Домбі знову потягся до дзвоника, якого там не було, і, за браком дзвоника, смикнув бодай за власне волосся.

— Я бачила, — сказала Сюзанна Ніппер, — як тяжко жилося міс Фло ще змалечку, а таке то дитя миле було й терпляче, що й найліпшим жінкам не гріх було б повчитись у неї, бачила, як вона ночі просиджувала, щоб помогти братові своєму з наукою, бачила, як помагала йому, як доглядала за ним, в інші часи — декому добре відомо, в які, — бачила, як сама, без нічиєї підтримки й заохоти, росла і виросла, богу дякувати, на справжню леді! красу і гордість хоч якого товариства, і завше я бачила, як нею нехтують і як боляче їй від того — так, і кажу це всім і декому, я бачила! — і не говорила ні слова, але коли хтось шанує вищих і кращих за себе, то ще не значить, що він молиться на ікону, і я буду і мушу говорити!

— Чи є там хто? — гукнув містер Домбі. — Де слуги? Де служниці? Там що, нікого нема?

— Коли я вчора ввечері пішла від моєї панночки, — анітрохи не знітилася Сюзанна, — вона ще не лягала спати, і я знаю чому, бо ви хворієте, сер, а вона не знала, що з вами, і цього вистачило, щоб зробити її нещасною, і я бачила, яка вона нещасна, а не годна слухати того плачу, я, може, й не павич, але й у мене є очі, — і я посиділа трохи в себе в кімнаті, думаючи, може, їй сумно буде самій, і вона покличе мене, і бачила, як вона скрадалася сходами до цих дверей так, ніби то злочин який — подивитись на власного тата, а потім так само вислизнула і пішла в оті порожні вітальні, і так плакала, що годі слухати. Я не годна слухати того плачу. — Сюзанна Ніппер витерла свої карі очі й безбоязко втупила їх у роз’яріле обличчя містера Домбі. — Я вже не вперше чую, як вона плаче, і не раз, а щоразу й віддавна; ви не знаєте дочки вашої, сер, ви не знаєте, що ви робите, сер, і я скажу це всім і декому, — викричала Сюзанна Ніппер наостанок, — що це гріх і сором!

— Ну і ну! — почувся голос місіс Піпчін, і в кімнату ввірвалися чорні шовки цієї неоціненної Перуанської копальниці. — Це що таке?

Сюзанна обдарувала місіс Піпчін поглядом, винайденим спеціально для неї ще при їхньому знайомстві, і поступилася правом на відповідь містерові Домбі.

— Це що таке? — ледь не пінячись, повторив містер Домбі. — Що це таке, мадам? Ви повинні керувати тут господарством, зобов’язані давати йому лад, і ще питаєте про щось? Ви знаєте цю жінку?

— Я знаю про неї дуже мало хорошого, сер, — закрякала місіс Піпчін. — Як ти сміла ввійти сюди, нахабо? Забирайся!

Та незламна Заводіяка лише вшанувала місіс Піпчін ще одним поглядом, не зрушивши з місця.

— Це у вас називається керувати господою, мадам, — дозволяти, щоб отакі особи приходили говорити зі мною? Щоб до джентльмена — в його власному домі, в його власній кімнаті — вдиралися безсоромні служниці!

— Що ж, сер, — з мстивим огником у жорстокому сірому оці відповіла місіс Піпчін, — мені надзвичайно шкода. Це більш, як неподобство, це виходить за всякі межі і не піддається розумінню; але, на жаль, мушу сказати, сер, що ця жінка — особа цілковито некерована. Її розбестила міс Домбі, і вона не слухається нікого. Сама це знаєш, — гостро сказала місіс Піпчін, скинувши головою до Сюзанни Ніппер. — Сором тобі, нахабо! Забирайся звідси!

— Якщо в моїй господі знаходяться служниці, що не підлягають керуванню, місіс Піпчін, — сказав містер Домбі, знов повертаючись лицем до вогню, — то, гадаю, ви знаєте, що з ними робити. Ви знаєте, навіщо ви тут? Заберіть її.

— Я знаю, що мені робити, сер, — відповіла місіс Піпчін, — і, звичайно, зроблю. Сюзанно Ніппер, — це було сказано особливо гостро, — за місяць од сьогоднішнього дня ви вільні.

— Ой! Невже? — гордо вигукнула Сюзанна.

— Так, — сказала місіс Піпчін, — і не смійся мені, ледащо, бо досмієшся! Геть звідси! Цієї ж хвилини!

— Я й піду цієї хвилини, можете бути спокійні, — відрізала язиката Заводіяка. — Я пробула в цьому домі дванадцять років біля моєї панночки, але й години не пробуду, відколи мене звільнюють різні так звані Піпчіни, повірте мені, місіс Пі.

— Боже спасіння від злого насіння! — мовила розгнівана стара леді. — Забирайся, або зараз тебе виведуть!

— Я тішуся тим, — не вгамовувалася Сюзанна, озираючись на містера Домбі,— що сказала нині трохи правди, яку треба було сказати давно і варто б казати частіше й без оглядки, і що ніякі Піпчіни, скільки б їх там не було — а, сподіваюсь, їх не так уже й багато (тут місіс Піпчін вкинула своє, дуже гостре «Забирайся!», а міс Ніппер повторила свій погляд), — що ніякі Піпчіни не скасують того, що я сказала, хай би вони давали звільнення хоч за рік наперед, од десятої рано і до півночі, без передишки, і померли б від утоми, що, звичайно, було б великим святом!

З цими словами міс Ніппер виступила з кімнати поперед свого ворога, з великою гідністю й на великий розпач місіс Піпчін, що душилася від люті, побралася сходами до своїх апартаментів, де