Читати книгу - "Війни художників"

початку 1991 років, про які я, власне, і хотів розповісти. Я давно мав намір потрапити в архів республіканського Комітету держбезпеки, щоб ознайомитися з особистою справою Глущенка, але жодної нагоди не було. І ось одного разу, в 1990-му, мене познайомили з генералом Голушком, який очолював у цей час КДБ України. Микола Михайлович Голушко запам’ятався мені високим чоловіком міцної статури за п’ятдесят, карооким, з жорстким виразом очей — справжній генерал. Його образ пом’якшували рогові окуляри і велике чоло, що додавали йому рис інтелігента. Власне таким, як я дізнався пізніше, його і сприймали працівники, наскільки цей образ узагалі міг узгоджуватися з названої посадою. Я одразу ж звернувся до нього із запитанням, чи є особиста справа знаменитого художника в архіві Комітету і чи можна з нею ознайомитися. Генерал відповів мені, що Глущенко справді був розвідником, його справа в архіві таки існує, і він спробує мені допомогти. Правда, сказав Голушко, це питання складне. У справі Миколи Петровича є «живі сторінки», як висловився генерал, і дати мені її в руки, як людині цивільній, абсолютно неможливо. Однак Голушко тут же запропонував вихід із ситуації. «Мені самому давно хотілося ближче познайомитися з біографією Глущенка, — сказав Микола Михайлович. — Тому пропоную такий варіант: справа перебуватиме в моїх руках, ті сторінки, які я вважатиму важливими, я буду зачитувати вам вголос. Я дозволяю вам не тільки конспектувати сказане, але й записувати на портативний магнітофон». Чи потрібно казати, що я був щасливий через такий поворот подій, наскільки може бути щасливий дослідник, який отримує доступ до найважливіших матеріалів свого пошуку. Спосіб вивчення документів був, без сумніву, не ідеальний, але хоча б у такому вигляді я міг ознайомитися з цілком засекреченою до цього моменту інформацією.

Протягом декількох тижнів я тричі побував у просторому кабінеті генерала на вул. Володимирській. Кожна зустріч тривала близько двох годин. Нам принесли шість грубезних томів, наповнених пожовклими від часу паперами та світлинами, що пахли затхлим повітрям архіву. В них була зосереджена докладна інформація щодо багатьох невідомих деталей біографії художника. Тоді я вперше дізнався про короткострокову мобілізацію Глущенка в денікінську армію, розгром якої привів юного Миколу в Європу, зафіксував точні адреси: паризької майстерні на вулиці Волонтерів, 23 і московської комуналки на вулиці Біговій, 10, кв. № 117; почув про здану в 1949 році особисту зброю — браунінг. У справі було безліч малоцікавих подробиць про родичів Глущенка. Працівникам спецслужб було дуже важливо знати, що дівоче прізвище його дружини — Бронштейн, що у неї є брат — Ілля Давидович, який живе в Брюсселі і має завод грамплатівок, що сестра Глущенка — Віра Петрівна, живе в Харкові і замужем за радянським агрономом Ісаковим і т. д. і т. п. Однак в особистому архіві художника-розвідника, який працював під псевдонімом Ярема, перебували і сенсаційні сторінки, зокрема доповідна, в якій містилося його донесення про підготовку фашистської Німеччини до нападу на СРСР. У шапці документа значилося: «т. Сталіну, т. Молотову», дата: «10 червня 1940 року». Тобто не пізніше 11-го Сталін уже прочитав доповідну, більш ніж на п’ять місяців раніше, ніж радіограму знаменитого розвідника Ріхарда Зорге, котрий попереджав про те саме, але вже 18 листопада. З’ясувалося, що Глущенко передав в СРСР креслення понад 205 видів новітньої європейської військової техніки, зокрема авіамоторів для винищувачів. Легендарні донесення Яреми чергувалися з дріб’язковими доносами на нього різного роду дрібних «стукачів», які поспішали доповісти про знайомство художника з численними «буржуазними націоналістами» й «агентами Заходу».

Я конспектував у зошиті, користувався магнітофоном, і часом, як виняток, Голушко передавав мені томи справи в руки, щоб я міг побачити світлину або правильно записати якесь ім’я або географічну назву, щоправда, за умови не перегортати сторінки. Я почувався мало не піонером, який відкривав незвідані землі, і вже смакував той швидкий момент, коли сенсаційне повідомлення про розвідувальну діяльність Глущенка з’явиться на сторінках преси. І воно з’явилося, щоправда, не зовсім так, як я передбачав. Відверто кажучи, вже не пам’ятаю, хто з моїх знайомих подзвонив мені 6 грудня 1990 року і запитав, чи я читав матеріал про Миколу Петровича у популярній тоді газеті «Вечірній Київ». Яке ж було моє здивування, коли, купивши в кіоску свіжий номер, я виявив там статтю під назвою: «“Ярема” повідомляє: Гітлер готовий до війни». У публікації саме і було піддано широкому розголосу секретні матеріали справи Глущенка з архіву КДБ України тільки не мною, а В’ячеславом Попиком, як я дізнався пізніше — кадровим співробітником архіву. «Контора» не могла допустити, щоб цивільний перший опублікував сенсаційну інформацію про знаменитого розвідника, тому випередила мене. Чи жалкував я про те, що під матеріалом стояло не моє ім’я? Як егоїстичний науковець — безумовно. Як романтик-дослідник, напевно, ні. Моя кінцева мета — зробити публічною інформацію щодо справи Глущенка з архіву КДБ — була досягнута. Причому вона була досягнута з лишком, позаяк не всі матеріали, опубліковані в статті, я встиг законспектувати дослівно. Одна з таємниць, головна таємниця, що оточувала ім’я Глущенка, була розкрита. І хоча Микола Петрович не виявився ні генералом, ні підпільним Героєм Радянського Союзу, сенсаційність нової інформації про нього стала тепер загальнодоступною, була незаперечна. Чи були розкриті всі таємниці Глущенка? Звісно, ні! Наприклад, історія його знайомства з Гітлером залишається загадкою понині, як і деякі інші, менш масштабні події, що траплялися чи ні в житті художника. Як не дивно, незважаючи на тимчасову дистанцію, відповіді на деякі запитання продовжують надходити і сьогодні.

Чому я згадав про цю невелику історію 25-річної давнини? Мені здається, що вона безпосередньо пов’язана з написанням «Воєн художників». Не виключено, що без згаданих вище подій справа Глущенка ще багато років припадала б пилом в архівах КДБ УРСР — СБУ і чудовий сюжет для національного бестселера й нині міг був би недоступний Станіславу Стеценку. А його нова книжка, на мою думку, вдалася на славу. Насамперед, дуже важливо, що на наших книжкових полицях узагалі з’явився роман, присвячений реальному знаменитому живописцю — нашому співвітчизнику. Не так багато в українській літературі написано книжок про відомих діячів національної культури. Крім того, прототип головного героя справді володів фантастичною біографією. Це не просто роман, а авантюрно-пригодницький роман. Він створений за традиціями класичного бестселера, в якому присутні всі необхідні інгредієнти: пригодницький жанр, детективна інтрига, постійна напруга, в якій перебуває головний герой, кров, секс, несподівані повороти сюжету. Додайте до цього реальну канву розповіді, що лежить в основі роману, й отримаєте захоплюючий літературний хіт.