Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Заруцький уже розпочав той похід, виславши поперед себе кінноту ногайського бея Іштерека. А вона взяла й розбіглася дорогою, тихцем, непомітно. А степи там несходимі й пустельні, рідний дім для кочовиків. Шукай, як кажуть, вітру в полі!

А тут так недоречно астраханці вдарили в набат, збіглися звідусіль ордою, що галасувала, клекотіла й вирувала як вода в казані на доброму вогні. І з ходу взяли кремль в облогу.

На той час Москва, розуміючи, що січа з прихильниками Марини Мнішек може бути кривавою і довгою, вирішила обійтися миром і кинула бунтівному отаманові рятівне коло. А заодно — і це була підступна думка Москви — нанести удар по єдності отаманового війська зсередини, підірвати його таким чином та розколоти бодай на два табори. Крім усього, це свідчило і про ту серйозність, з якою уряд царя Михайла Федоровича поставився до «поимки» свого головного на той час ворога.

Але так чи інак, а в Москві тоді вже навіть готові були вибачити Івашкє Заруцькому (але тільки не Марині Мнішек та її «выбледку») виступ проти Москви-матушки, але за умови, що він покине Марину з «выбледком» і більше її не підтримуватиме у її домаганнях посісти московський престол.

Через вірних людей підкинули отаманові «прелестную» грамотку — від царя і навіть від самого освяченого Земського собору: якщо отаман Заруцький вирішить покаятись і «бить челом» государю московському, то государ московський готовий його «простить». Але за умови, звичайно, що він відстане од «прежних воров» і від «Маринки, воеводы Сендомірского дочери, от которыя все зло Российскому государству учинилося». З додатком: «о чем ты сам подменно ведаешь».

Звинувачуючи у всіх бідах лише Марину Мнішек, Заруцькому давали шанс врятуватися. Простягали йому, так би мовити, руку допомоги. І це незважаючи на те, підкреслювалося в грамотці, що він, взявши «Маринку и выбледка ее, идучи есм Московский государством, многие наши города выжег и высек, и невинную крестьянскую многою кровь пролил, а ныне прибежал в нашу отчину в Астрахань, с Маринкою и будучи в Астрахани потому ж воровским имянем простых людей в смуту приводишь, называешь воровского сына государским сыном». Навіть такі воістину смертні гріхи, за яких не може бути в государстве прощення, цар готовий був пробачити Заруцькому (видно, тоді кепські були справи у Москви!). Але за умови, якщо він відстане од Маринки (себто зрадить її). Тоді всі — і духовенство також, і представники всіх станів обіцяють Івашку Заруцькому, що всі ті криваві його дії «ніколи воспоименовенны не будут». А якщо він не покається і від Маринки не відступиться, то цар-государ велить над ним «своим ратем промишляти».

Насамкінець грізно отамана у грамотці запитували-страхали:

«А то тебе и Маринке подлинно ведомо, и сам ты, и Маринка тут были, как прежний вор расстрига Гришка Отрепьев, на Москве за свои богомерзкие зле дела и скончался, и как другого вора, родом жидовина, который был в Тушино и Калуге, за злые его дела и за богоотступление князь Петр Урусов убил, голову отсек, ты и Маринка его в Калуге хоронили; а ныне ты сызнова в Московском государстве смуту вчиняеш, в чем тебя твоя совесть обличит...»

Заодно й гнівом Господнім його страхали:

«А Бог тебе терпети за то не учнет, и сам ты то видишь и ведаешь, что нигде Бог неправде твоей не пособствует, а помогает правде, и злой совет твой и умысел обличает, а ты от прежнего своего злого умышленья отстати не хочешь...»

Але й посилання на кару Господню не було головним. Головним була умова, аби отаман відстав «од Маринки».

А поки суд та діло, поки отаман думатиме, чи відколюватися йому від Маринки, чи ні, цар велів зібрати добру рать. Отаман дивуватиметься: невже, казав, я такий знатний і страшний Москві, що сам цар-государ проти мене зібрав одну з наймогутніших своїх ратей?

Цар-государ і зібрав проти нього рать. Швидко. Як сьогодні б сказали, оперативно.

І зібрав не одну, — дуже-бо, мабуть, остерігався «Ивашка Заруцково», — а цілих дві: «судову» на чолі з боярином князем Іваном Одоєвським та окольничим Семеном Головіним і «кінну» під орудою воєводи стольника князя Юрія Сулешева і князя Микити Борятинського. Їм було дано суворе повеління: «воровски людем воевати не дати и над воры поиск учинить».

Воєводи заслали до Астрахані чимало лазутчиків-вивідників з різних станів. Велено їм було вивідувати: «про Ивашка Заруцково, и про Маринку и сына ее и про астраханских всяких людей; где ныне вор Ивашка Заруцково и Маринка с сыном в Астрахани? И будет в Астрахани, и астраханские люди им прямят ли? И будет прямлят и сколько ныне в Астрахани всяких ратных людей всякого ратного бойца и сколько юртовских татар? И что у Ивашки Заруцково и у Маринки, и у астраханских людей умышление?»

Ще вивідники мали вивідати-винюхати, скільки волзьких, терських та яїцьких отаманів і козаків і кому вони «прямлят» — царю Михайлу Федоровичу чи Заруцькому та Маринці? До кого «прямлят» ногаї під орудою бея Іштерека — «нет ли у него в Астрахани к вору Ивашке Заруцкову какой ссылки?» Заодно вивідники мали дізнатися, чи «вор Ивашка Заруцков» має «ссылку» з «Кізилбаші», тобто з Персією?

Заодно по всіх тамтешніх краях, містечках і кочовищах були розіслані грамотки з вимогою, аби люди «отстали от Ивашки черкашеніна (по теперішньому українського козака), безверника» і від «Маринки люторски еретицы» і перейшли на царську службу.

А тим часом до тих військ, що їх вели до Астрахані стрілецькі воєводи, приєднався і терський воєвода Петро Головін. Буцімто на прохання астраханських людей, які благали, щоби «их выручили от Ивашка Заруцкаво и от воров, что им стало от них не в мочь», послав загін із 500 стрільців і козаків під орудою стрілецького голови Василя Хохлова.

І коли загін терських служилих людей підійшов до Астрахані, там уже всі дзвони