Читати книгу - "Замогильні записки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Шістнадцять років тому людина, що правила тоді світом, запитала в мене, чи треба йому розпочинати боротьбу з іспанським народом, і я мав нещастя прогнівити його, трохи відхиливши йому майбутнє, пояснивши всю безодню небезпек, якими загрожує ця справа, така ж зухвала, як і несправедлива. Нагородою за мою щирість стала неласка. З дивної примхи долі через багато років мені доводиться докучати законному володарю тими самими стараннями, повторювати ті самі поради!»
Бувають провали в пам’яті і вигадки, що завдають страху: ви прислухаєтеся, протираєте очі, не розуміючи, сон це чи ява. Коли красномовець і брехун незворушно спускається з трибуни і любісінько повертається на місце, ви проводжаєте його поглядом, сповненим заразом і жаху, і захоплення; ви починаєте гадати, чи не наділила природа цю людину могутністю такою неосяжною, що вона здатна перетворювати чи скасовувати істину?
Я нічого не відповів панові де Талейрану; мені здавалося, ніби тінь Бонапарта ось-ось попросить слова і знов, як у давнину, гнівно спростує свого міністра. Серед перів, що сиділи в залі, були свідки тієї давньої сцени, зокрема пан граф де Монтеск’ю; благородний герцог де Дудовіль описав мені її зі слів самого пана де Монтеск’ю, свого родича; пан граф де Сессак, який також був при цій сцені, охоче розповідає про неї кожному, хто захоче; він не сумнівався, що пан де Талейран, як тільки він вийде з кабінету, буде арештований. Розлючений Наполеон запитував зблідлого міністра: «Як ви смієте заперечувати проти війни в Іспанії, – адже це ви мене в неї втягнули, це ви повторювали мені в кожному листі про те, що цієї війни вимагають як матеріальні інтереси нашої країни, так і інтереси дипломатичні». Листи ці пропали з архіву Тюїльрі в 1814 році [121].
Пан де Талейран заявив у своїй промові, що він «мав нещастя прогнівити» Бонапарта, трохи відхиливши йому майбутнє, пояснивши йому всю безодню небезпек, якими загрожує «ця справа, така ж зухвала, як і несправедлива». Пан де Талейран може спокійно спати в могилі: він не мав цього нещастя; не треба йому додавати до всіх мінливостей свого життя ще й це лихо.
Головна провина пана де Талейрана перед законною монархією полягає в тому, що він відрадив Людовіка XVIII від наміру одружувати герцога Беррійського з російською великою княжною, непростима провина перед Францією – у тому, що він прийняв образливі умови Віденського конгресу.
Зусиллями пана де Талейрана ми зовсім позбулися кордонів: досить нам програти битву в Монсі або в Кобленці, і через тиждень ворожа кавалерія опиниться під стінами Парижа. За старої монархії Францію оточував ланцюг фортець; мало того: з боку Рейну її захищали незалежні німецькі князівства. Щоб дістатися до нас, супротивникові треба було або захопити їх, або сторгуватися з ними. З іншого боку розташовувалась нейтральна і вільна країна – Швейцарія, на територію якої ніхто не зазіхав, та там і не було доріг. Піренеї, що їх охороняли іспанські Бурбони, були непрохідні. Ось чого не зрозумів пан де Талейран; ось помилки, які назавжди згубили його як політичного діяча: помилки, які за один день знищили плоди зусиль Людовіка XIV і перемог Наполеона.
Знаходилися люди, які стверджували, що як політик пан де Талейран вищий Наполеона: по-перше, треба зрозуміти, що володар міністерського портфеля, що перебував при полководці, який щоранку опускає в цей портфель повідомлення про перемогу і змінює географію світу, – просто чиновник. Зачарований славою, Наполеон почав робити дуже грубі, що впадають в очі, помилки: очевидно, пан де Талейран, як і всі інші, помітив їх, але для цього не потрібний був особливо гострий зір. До того ж він дивним чином скомпрометував себе арештом герцога Енгієнського, а в 1807 році зайняв неправильну позицію щодо Іспанії, хоча пізніше відрікався від своїх порад і хотів узяти назад свої слова.
Але поганий той актор, який зовсім не має вміння зачарувати залу: тому життя князя було нескінченним ланцюгом обманів. Знаючи, чого йому бракує, він уникав усіх, хто міг його розгадати: постійною його турботою було не дати себе розкусити; він вчасно йшов у тінь; він полюбив віст за можливість провести три години мовчки. Всі навколо захоплювалися, що така обдарована людина зійшла до вульгарних забав: хто знає, чи не ділила ця обдарована людина імперії в ту мить, коли на руках у неї були чотири валети? Тасуючи карти, він придумував ефектне слівце, натхненне ранковою газетою чи вечірньою бесідою. Якщо він відводив вас убік, щоб пошанувати розмовою, то негайно починав спокушати вас, осипаючи похвалами, називаючи надією нації, пророкуючи блискучу кар’єру, виписуючи вам перевідний вексель на звання великої людини, виданий на її ім’я і оплачуваний після пред’явлення; якщо ж, проте, він визнавав, що ваша віра в нього недостатньо тверда, якщо він помічав, що ваше захоплення кількома його короткими фразами, які претендують на глибину, але не мають зовсім ніякого змісту, не надто велике, то відходив, боячись викриття. Він був добрим оповідачем, коли на язик йому попадався підлеглий або дурень, з якого він міг знущатися без побоювання, або жертва, яка залежала від його особи і правила за мішень для його глузувань. Серйозна бесіда йому не давалася; на третій фразі ідеї його спускали дух.
Старовинні гравюри зображають абата де Перігора красенем; на старість обличчя пана де Талейрана стало схожим на череп: очі згасли, тож у них нічого не можна було прочитати, чим він і користувався; він стільки разів накликав на себе презирство, що просяк ним наскрізь; а надто красномовні були опущені куточки рота.
Поважна зовнішність (свідчення благородного походження), строге дотримання пристойності, холодно-зневажливий вигляд князя Беневентського заводили всіх в оману. Манери його зачаровували простолюдинів і членів нового суспільства, що не застали суспільства минулих часів. У давнину аристократи, схожі своєю звичкою на пана де Талейрана, траплялися часто й густо, і ніхто не звертав на них уваги; але, залишившись майже одинцем самотнім серед суспільства демократичного, він почав здаватися явищем незвичайним: репутація забрала над міністром таку владу, що з поваги до власного самолюбства йому доводилося приписувати своєму розуму ті достоїнства, якими він насправді мав завдячувати вихованню.
Коли людина, що обіймає важливу посаду, виявляється втягнутою в небачений переворот, вона набуває випадкової величі, яку простий люд приймає за її особисту заслугу; загублений
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замогильні записки», після закриття браузера.