Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

25 квітня 1974 року офіцери та члени Руху збройних сил (Movimento das Forças Armadas — MFA) усунули від влади Каетану та його оточення і проголосили тимчасовий уряд, цілями якого були демократизація, деколонізація й економічні реформи. Переворот (аналогічно до pronunciamento молодих офіцерів, які вперше привели Салазара до влади в 1926 році) майже не викликав спротиву, а очільникам старого режиму дозволили вилетіти в еміграцію: спочатку на Мадейру, а звідти — у Бразилію. Очільником хунти одноармійці призначили генерала Антоніу де Спінолу, колишнього заступника голови штабу португальської армії та губернатора Гвінеї з 1968 по 1972 рік. Таємну поліцію розпустили, усіх політичних в’язнів звільнили, відновили свободу преси, а лідери португальських Соціалістичної та Комуністичної партій повернулися з еміграції — уперше за майже пів століття їхні організації могли існувати легально.

Революція всюди була надзвичайно популярною[384]. Спінола ввів центристів і соціалістів до свого тимчасового кабінету, а в липні публічно оголосив про намір запропонувати африканським колоніям повне самовизначення. Не минуло й року, як усі колонії отримали незалежність, а Індонезія встановила контроль над португальським Східним Тимором. Деколонізація відбувалася дещо хаотично — партизани у Гвінеї та Мозамбіку проігнорували вимогу Спіноли спочатку скласти зброю, а Ангола скотилася до громадянської війни, — але з погляду Португалії її перевагою було те, що все було швидко. Крім того, через відступ армії та збройні сутички в столиці Анголи Луанді вона пришвидшила повернення до Португалії близько 750 тисяч європейців. Багато з них поселилися в більш консервативних північних регіонах країни та в майбутньому відіграли важливу політичну роль.

Ці стрімкі зміни непокоїли Спінолу, який через властиву йому консервативність не сприймав дедалі радикальніших проєктів його молодших колег, тож у вересні 1974 року він подав у відставку. У наступні чотирнадцять місяців здавалося, що Португалія рухається до масштабної соціальної революції. За активної підтримки MFA та затято леніністської Комуністичної партії (ПКП) Алвару Куньяла були націоналізовані банки та великі підприємства, а також здійснено масштабну аграрну реформу, зокрема в Алентежу, регіоні Південної Португалії, де вирощували зернові культури і де більшість господарств усе ще належали великим землевласникам, які нерідко самі туди не навідувалися.

Націоналізація була популярна в містах, а аграрна реформа, яка, по суті, була колективізацією землі, на півдні спочатку рухалася за рахунок «спонтанних» захоплень та привласнень ділянок місцевими орендарями і працівниками, підбуреними комуністами і їхніми союзниками (комуністи перебували в особливо вигідному становищі через свою заслужену репутацію найбільш організованих та ефективних підпільних борців проти старого режиму). Але аналогічні дії в центрі й на півночі країни, де землю вже поділили на тисячі маленьких приватних сімейних господарств, викликали рішучий спротив. Сільська, повна маленьких поселень Північна Португалія була (і є) активно католицькою: у 1972 році на кожні п’ятсот душ там припадав один священник; для Південно-Центральної Португалії ця цифра становила 1 до 4500, а на далекому півдні ще менше. Отож антирелігійні плани колективізації комуністів і селянських лідерів наштовхувалися на потужний та гучний опір у густонаселених північних регіонах.

По суті, португальські революціонери 1974 року повторювали помилку радикалів-аграріїв Іспанської республіки 1930-х років: намагаючись нав’язати колективізаційну земельну реформу за соціальними умовами Півдня ефективним дрібним землевласникам Півночі, вони налаштовували останніх проти себе. На виборах до установчих зборів у квітні 1975 року комуністи отримали лише 12,5% голосів. Правоцентристські партії показали кращий результат, але найбільшим переможцем виявилась португальська Соціалістична партія, яку за два роки до того з еміграції заснував Маріу Суареш. Він провів дуже успішну кампанію під девізом «Соціалізму — так! Диктатурі — ні!» й одержав 38% голосів.

MFA та комуністи були незадоволені результатом виборів, і Куньял відкрито визнав, що, якщо парламентський шлях до влади буде заблоковано, можливо, країні доведеться піти в інший бік. Італійському журналісту в червні 1975 року він пояснив: «Можливість такої демократії, як у Західній Європі, у нас виключена. Португалія не буде країною з демократичними свободами та монополіями. Вона цього не дозволить». Від квітня до листопада ситуація ставала дедалі напруженішою. Західні експерти попереджали про наближення комуністичного перевороту, а союзники Португалії в НАТО та західноєвропейські торговельні партнери пропонували допомогу й підтримку на випадок, якщо країна відкине марксистську революцію.

Під кінець року події сягнули точки кипіння. 8 листопада установчі збори в Лісабоні захопили робітники-будівельники, а впродовж двох тижнів ходили чутки про неминучу «Лісабонську комуну» і навіть громадянську війну між Північчю й Півднем. 25 листопада радикальні солдатські угруповання здійснили спробу путчу. Спочатку вони мали мовчазну підтримку ПКП, але коли стало очевидно, що більша частина збройних сил і навіть деякі ліві офіцери проти повстання, навіть Куньял відступився. Як пізніше визнали деякі лідери MFA, результат квітневих виборів 1975 року наперед дискредитував цілі офіцерів-революціонерів: лівиця могла домогтися або парламентської демократії, або революційного «переходу», але не і того, і того одночасно.

У лютому 1976 року португальська армія, яка майже через два роки після перевороту ще фактично зберігала контроль над країною, офіційно передала владу цивільним інститутам. Країною мали керувати згідно з Конституцією, ухваленою у квітні 1976 року, яка продовжувала відбивати риторику та політичні настрої після 1974 року і зобов’язувала Португалію до «переходу до соціалізму шляхом створення умов для демократичної реалізації влади робітничими класами». На виборах до парламенту того самого місяця соціалісти знову отримали найкращий, хоча й дещо нижчий результат, і Маріу Суареш сформував перший за майже пів століття демократично обраний уряд.

Перспективи для португальської демократії залишалися туманними: Віллі Брандт був одним із багатьох тогочасних співчутливих спостерігачів, які вбачали в Суареші ще одного Керенського[385] — випадкову ширму для недемократичних сил, які усунуть його за першої нагоди. Однак Суареш утримався — і не тільки. Збройні сили залишилися в казармах, а роль їхнього політично активного крила дедалі зменшувалася. Натомість популярність комуністів зросла: у 1976 році вони отримали вже 14,6% голосів, а ще через три роки — 19%, у міру занепаду економіки та розчарування поміркованою політикою Суареша лівим крилом його партії, якому він обіцяв швидке знищення капіталізму в соціалістичній Португалії, але ціною відкидання їхніх революційних