Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Світло та кольори

Вплив

Р. Гросетеста

У середньовічній філософії вивчення світла особливо приваблювало мислителів, орієнтованих на платонізм Августина. Для нього світло було подібним до божественної благодаті та осяяння, яке людський дух отримує від божественної істини. Особливе значення мали дослідження англійця Роберта Гросетеста (1175—1253), для якого всі зміни у матеріальному всесвіті можна пов’язати з діяльністю світла. Вихідне світло від тіла, що світиться, називається «видом» і розмножується від однієї точки до іншої за допомогою середовища, рухаючись по прямій. Усі форми причинного зв’язку у фізичному світі, у тому числі зіркові впливи, залежать від поширення «видів». Теорію Р. Гросетеста прийняли англійські філософи Роджер Бекон і Джон Пекхем, а взагалі вона істотно вплинула на філософів ХІV ст. У неоплатонічній космології Франческо Патриці (1529—1597) світло відігравало центральну роль: воно було проміжною сутністю між тілесним і безтілесним світом та нескінченним, як і простір, що його заповнює.

Леонардо да Вінчі

У ХVІ ст. поширення світла все ще здебільшого пояснювалось на підставі теорії поширення «видів». Франческо Мавроліко запропонував альтернативну теорію, згідно з якою від кожної точки тіла, що світиться (і освітленого тіла), відходять нескінченні прямолінійні промені, здатні освітлювати, відбиватись і заломлюватись. У працях Ф. Мавроліко ми бачимо перше визначення променя, який характеризується геометричними властивостями, навіть попри те, що він не повністю відмовився від теорії візуальних «видів». Леонардо (1452—1519) стверджував, що поширення світла відбувалось аналогічно до утворення хвиль, які формуються від каменя в ставку: його інтенсивність пропорційна силі удару та обернено пропорційна відстані від джерела.

Система

кольорів

У ХVI ст. теорія кольорів стала об’єктом досліджень філософів і митців, які прагнули встановити кількісні зв’язки між простими та складними кольорами. Арістотель дотримувався суперечливих уявлень. Він заявляв про реальне існування кольорів на поверхні тіл і пояснював їх різноманітність на підставі різних пропорцій між білим і чорним. Але водночас він говорив про сім основних кольорів, розташовуючи між двома крайніми (чорним і білим) жовтий, червоний, фіолетовий, зелений і синій. Ідея про існування сходів, на яких розміщувались кольори — на основі їхньої яскравості — між двома крайніми, що складались із чорного і білого, застосовувалась у добу Відродження. Однак не бракувало й суттєвих нововведень. Леонардо да Вінчі визначив шість простих кольорів та встановив співвідношення кольорів та елементів, описане у Codex Urbinas: білий утворюється світлом, без якого жоден колір не можна побачити, жовтий — від землі, зелений — від води, блакитний — від повітря, червоний — від вогню, а чорний — від темряви, якщо вони перебувають над вогняним елементом.

На думку Джироламо Кардано (1501—1576), можна точно встановити пропорції чорного і білого для кожного кольору: присвоївши значення 100 білому кольору та 0 — чорному, результат із поєднання 50 відсотків білого та 50 відсотків чорного дав червоний, жовтий має 65 відсотків білого, а синій містить 75 відсотків чорного.

Перспектива

У Середньовіччі perspectiva була наукою, що вивчала візуальне сприйняття та означала також вивчення технік (на основі евклідової геометрії) для визначення розміру або відстані конкретного об’єкта. Починаючи з ХV ст., perspectiva naturalis означала оптику чи науку про зір, а perspectiva artsis — техніку моделювання на двовимірній площині тривимірного простору за допомогою використання правил для зменшення розміру об’єктів, з урахуванням відстані, або для відтворення ефекту прямого бачення. Упровадження перспективи пов’язане з постатями Філіппо Брунеллескі (1377—1446) та Мазаччо (1401—1428), а предметом теоретичного розгляду вона стала у праці De pictura Леона Баттіста Альберті (1406—1472), написаній у 1435 р., мета якої полягала у підвищенні інтелектуального й соціального статусу образотворчого мистецтва. Трактатом, який найбільше вплинув на подальший розвиток перспективи, став De prospectiva pingendi П’єро делла Франчески (1415?—1492), завершений близько 1474 р. Трактат П’єро був першим, повністю присвяченим перспективі, та супроводжувався роз’яснювальними малюнками. П’єро належав до того середнього класу ремісників і освічених митців, що навчались у школах абака, і виявляв непересічні математичні знання: йому належали також трактат про абак і дослідження про правильні багатогранники. Трактат П’єро про перспективу був замислений як підручник для художників: він містив збірку вправ із перспективи, кожна з яких супроводжувалась фігурою, що демонструвала процес її побудови. Автор відводив геометрії фундаментальну роль для живопису, яка ототожнювалась із перспективою. Через використання пропорції подібних трикутників П’єро здійснює зменшення перспективи: у лінійній перспективі зображувальна площина перетинає піраміду, утворену візуальними променями, вершиною яких є око спостерігача, а основою — об’єкт зображення. У центральній перспективі з однією точкою сходження всі перпендикуляри до зображувальної площини мали збігатися в єдину точку сходження, а паралелі — прямувати одна за одною з прогресивно та пропорційно коротшими інтервалами.

Брунеллескі,

Альберті,

П’єро

делла Франческа

Перспектива

і живопис

П’єро не лише визначив правила, за якими здійснюється зменшення об’єкта зі зміною відстані, а й встановив інші відношення пропорційності, пов’язані зі зміною точок зору, зокрема ті, які діяли у випадку точки зору, розміщеної вище землі. Оригінальний внесок у розроблення питання лінійної перспективи зробив Леонардо да Вінчі, котрий вивчав зміни, що відбувались у разі зміни позицій відносно об’єкта, зображувальної площини та спостерігача. Леонардо належать також перші дослідження повітряної перспективи, що визначає варіації інтенсивності світла та тональні градації щодо відстаней і розташування джерела світла (як у «Мадонні в скелях»).

Альбрехт

Дюрер

Нововведення, запроваджені в Італії, були прийнято та вдосконалено за Альпами: у 1525 р. в Нюрнберзі вийшла праця Underweysung der Messung Альбрехта Дюрера (1471—1528), підручник із геометрії для художників, що містив чотири книги, які охоплювали діапазон від плоскої геометрії до стереометрії. А. Дюрер прагнув зробити перспективу