Читати книгу - "Нарис Історії ОУН"

бачнішу увагу сам полк. Є. Коновалець, відчуваючи, що та частина української землі зможе відіграти важливу політичну й мілітарну ролю для українських революційних сил у боротьбі проти Польщі й Москви. В той час полк. Коновалець покликав до праці два окремі штаби: один під керівництвом членів ПУН-у Сціборського, Сеника, Барановського й Ярого – для ґрунтовного простудіювання та розпрацювання проблеми Закарпаття в політичному аспекті, а другий – під керівництвом ген. Капустянського й за співучасти ген. Курмановича, пполк. Колосовського і пполк. Колодзінського для такої ж праці під військовим аспектом.

Два суперечні становища в ОУН

Одначе, несподівана смерть полк. Євгена Коновальця перервіала запляновану ним працю. Обидва штаби припинили свої дії, а коли ж за кілька місяців пізніше на Закарпатті почалися бурхливі події, то поміж ПУН-ом під проводом полк. А. Мельника і провідними членами ОУН, які прибули на Закарпаття, прийшло до розбіжностей в оцінці ситуації й того, що в даний момент повинна робити ОУН.

Члени ПУН-у стали на становищі, що ОУН не повинна анґажуватися в події на Карпатській Україні в тому напрямі, щоб там доводити до якихось революційних дій, бо, як думали ті члени:

„Ми стоїмо напередодні великих і основних вирішень, які охоплять не тільки центральну Квропу, а й цілий світ, і в такій ситуації, де проти себе виступлять гіганти, ми мусимо вибрати орієнтацію на одного з них. ПУН такий вибір, який єдино був можливий, зробив. Наша акція на Закарпатті виразно йде проти тенденцій німецької політики і ми не можемо собі позволити на люксус „війни” з могутньою Німеччиною. ПУН мусить вести консеквентно політику „незацікавлення”, бо такі є вимоги вищої рації”.[338]

За твердженням членів ПУН-у, в той час Німеччина бажала закріпити свою приязнь із Мадярщиною і, крім того, прагнула зміцнити свій союз із Польщею, щоб забезпечити для себе її невтральність під час розгри з Чехо-Словаччиною. З цих причин Німеччина ніяк не погодиться на творення на Закарпатті такого політичного стану, який виразно ішов би проти бажань Польщі й Мадярщини і провокував би їхній спротив. Тож ОУН на Закарпатті, на думку ПУН-у, повинна ввімкнутися в працю загальної національної течії для посилення національного освідомлювання мас та для леґалістичного натиску на Прагу з метою досягти автономії для Словаччини і Закарпаття. Зокрема ж, не вільно допускати до того, щоб на Закарпаття переходили члени ОУН із західньоукраїнських земель і втручалися у внутрішні справи Закарпаття, бо вони можуть викликати конфлікт поміж ПУН-ом і чеською владою і спровокувати небезпеку польської інтервенції на Закарпатті.

На цілком іншому становищі стала група „крайовиків”, що її творили колишні члени КЕ ОУН на ЗУЗ – Іван Ґабрусевич-„Джон”, Михайло Колодзінський-„Гузар”, Зенон Коссак-„Тарнавський”, Роман Шухевич-„Щука”, Олекса Гасин-”Лицар” та провідні члени мережі ОУН на західноукраїнських землях: сотн. Осип Карачевський-„Свобода”, сотн. Гриць Барабаш-„Чорний”, Осип Линда, Іван Бутковський-„Гуцул”, Євген Врецьона-„Волянський”, Юрко Лопатинський-„Калина”. Вони вважали, що революційна і націоналістична організація, якою є ОУН, мусить керуватися тільки українською рацією і не оглядатися на те, чи наша дія подобається якійсь сторонній силі, чи ні. Діючи по лінії інтересів нації, треба керуватись не тимчасовими труднощами чи невигодами, а широкою перспективою майбутнього. Якщо йдеться про піднесення національної свідомости мас на Закарпатті, то немає сумніву, що активна революційна боротьба, в якій візьмуть участь ті маси, прискорить процес відродження національної свідомости.

Неприступимим було, на думку „крайовиків”, стримувати ОУН від активної боротьби, бож у такому дусі виховується членство Організації; політику пристосовану до сторонніх сил вели на ЗУЗ леґальні партії, що їх ОУН через те вважала за опортуністів. Якщо ж ОУН тепер займе таке саме опортуністичне становище до подій на Закарпатті, то це буде важким моральним ударом для всього членства й компромітацією Організації перед іншими, – таке становище до тодішніх подій займали згадані провідні члени крайової ОУН.

Ріжниця думок була глибока, засаднича. Жодна з сторін не хотіла уступити й тому дійшло до конфлікту. Група „крайовиків” виїхала на Закарпаття, щоб там організувати працю згідно з своїм становищем. У жовтні 1938 року до Ужгороду приїхав, як представник ПУН-у, Я. Барановський і ще раз з'ясував „крайовикам” становище ПУН-у, кажучи, що ПУН від своїх позицій не відступає і вимагає від'їзду групи членів ОУН із Закарпаття. Члени ОУН із ЗУЗ відмовилися перейти на позиції ПУН-у. Барановський мовчки прийняв до відома їхню заяву і ствердив, що вони можуть реалізувати те, що заплянували, на власну відповідальність.

„Після виїзду Барановського, – пише самовидець тих подій[339], – справи були формально поладнані, але тільки формально. Наша робота (тобто, робота групи членів ОУН з Краю) не мала апробати ПУН-у й останній залишив справи, як то кажуть, – „нехай покажуть, що вміють”. Це був найдраматичніший період революційної боротьби ОУН. Без моральної опори ПУН, виставлені на напасті місцевих „патріотів”, які бачили в нас інтрузів. меншевартісних, бо не „обчан”, завжди під загрозою арештів збоку чехів, без найменшої матеріяльної допомоги. Старшини матеріяльно відчували це менше, бо все таки мали особисті контакти з місцевими людьми і постійну допомогу Команди Січі. Це була просто проблема тих 15 людей. Але маса стрілецтва в т. зв. „коші” терпіла і голод і холод, і жила в умовах, негідних людини... Чи відносини на тому відтинку могли бути інші? Очевидно, бо все таки місцеві політики з думкою ПУН рахувалися. ПУН нічого не робив і обмежив свою інґеренцію виключно тільки на матеріяльній допомозі січовикам, бо зрештою на ту ціль дістав гроші з Америки... Наша вимога перекинути на Закарпаття деяку кількість старшин і організаторів з-поміж тих, які й так були на ЗУЗ неактивні, бо розконспіровані, – стрічалася з незрозумілою опозицією ПУН. Доходило до таких курйозів, що резидент ПУН на Закарпатті д-р Ольжич-Кандиба вимагав від Команди виконання директив, одночасно заявляючи, що він з ними не солідаризується... Ясно – мусіло доходити до постійних контроверсій, які з початком березня закінчилися заявою шефа військового штабу Карпатської Січі (полк. Колодзінський), що ніякі директиви не будуть в'язати Команду Січі, яка не має до ПУН жодного формального відношення, а на випадок натиску й дальших спроб наступить реакція згідно з воєнними вимогами. Це була війна націоналістів з націоналістами і цього не можна завивати в бавовну”.

На початку 1939 року у Відні зібралися члени ПУН-у: М. Сціборський, О. Сеник, Я. Барановський і члени військового штабу ПУН-у ген. М. Капустянський, ген. В. Курманович, пполк. В. Колосовський, полк. Р. Сушко, одначе