Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

— Нарешті ти прийшов!— мовив він.— Я тебе чекав.

Сомс погладив йому плече і, взявши срібний гачок застібати черевики, подивився на пробу.

— Ну як?— сказав він.— Виглядаєте ви трохи краще.

Джеймс похитав головою.

— Я хочу тобі дещо сказати. Твоя мати про це ще не чула.

Він промовив це таким ображеним тоном, наче Емілі сама була винна в тому, що він їй нічого не сказав.

— Твій батько весь вечір ніби сам не свій. Не знаю, з якого приводу.

Щітки стиха шелестіли, вторуючи її заспокійливому голосу.

— Ні! Ти анічогісінько не знаєш,— сказав Джеймс.— Це тільки Сомс може мені сказати.

І, втупивши в сина свої сірі очі, в яких застигла болісна напруга, він промурмотів:

— Я вже старий, Сомсе. В моєму віці ні в чому не маєш певності. Я можу померти навіть завтра. Залишиться сила грошей. Рейчел і Сісілі не мають дітей, Вел на війні, й цей нікчема, його батько, захопить усе, що зможе. А Імоджен, чого доброго, може попастися в руки якомусь жевжикові.

Сомс слухав неуважно — все це йому вже доводилося чути. «Чш-чш!»— шелестіли щітки.

— Якщо це все!..— мовила Емілі.

— Все!— вигукнув Джеймс.— То дрібниця, я тільки підходжу до суті.— І знову його очі болісно втупилися в Сомса.— Я думаю про тебе, синку. Ти повинен розлучитися.

Ці слова, що їх Сомс аж ніяк не сподівався почути з батькових уст, майже порушили його самовладання. Він знову швидко перевів погляд на гачок, а Джеймс, ніби вибачаючись, швидко провадив:

— Не знаю, що з нею сталося: кажуть, що вона за кордоном. Твій дядько Свізін захоплювався нею — він був дивак.— Джеймс завжди називав так свого покійного брата-близнюка. Колись їх називали Гладкий і Худий.— Вона, певна річ, живе не сама.

І, зробивши цей узагальнюючий висновок щодо впливу краси на людську природу, він замовк, утупивши в сина свої недовірливі, як у птаха, очі. Сомс теж мовчав. «Чш-чш!»— шелестіли щітки.

— Не треба хвилюватися, Джеймсе! Сомс і сам знає, що йому робити. Це його справа.

— Ох!— зітхнув Джеймс, і це зітхання вихопилося з глибини його душі.— Але ж у мене є капітал, і в нього теж, до кого він перейде? А коли Сомса не стане, то зникне наше ім'я.

Сомс поклав гачок на помережану рожевим шовком скатерку, якою був накритий туалетний столик.

— Ім'я?— перепитала Емілі.— Але ж залишаться інші Форсайти.

— А що мені з того?— пробурчав Джеймс.— Я лежатиму в могилі, й нікого не буде, якщо він знову не одружиться.

— Ваша правда, тату,— спокійно мовив Сомс.— Я порушив справу про розлучення.

Очі Джеймса мало не вилізли з орбіт.

— Що?— вигукнув він.— Ось бачите! Ніхто нічого мені не розказує.

— А хто міг подумати, що ти цього хочеш?— сказала Емілі.— Мій хлопчику, це така несподіванка, через стільки років.

— Буде скандал,— бурмотів Джеймс, наче сам до себе.— Але я нічого не можу вдіяти. Не дави так щіткою. Коли ж буде суд?

— До літніх канікул. Вона вирішила не захищатися. Джеймс заворушив губами, роблячи таємні розрахунки.

— Я не доживу до того, щоб побачити свого внука,— промурмотів він.

Емілі перестала чесати.

— Звичайно, доживеш, Джеймсе. Сомс зробить усе якомога швидше.

Настала довга мовчанка. Зрештою Джеймс простяг руку.

— Ану подай мені одеколон,— і, підносячи його до носа, він підставив синові чоло.

Сомс нахилився й поцілував його в те місце, де починало рости волосся. Джеймсове обличчя ледь здригнулося й розгладилось, наче вся його тривога раптом ущухла.

— Я лягаю спати,— сказав він.— Я не читатиму газет, коли це розпочнеться. Газети — то справжня бридота, але я не можу спокійно сприймати їх, бо я занадто старий.

Дивно розчулений, Сомс пішов до дверей; він почув, як батько сказав:

— Ну й стомився ж я. Молитися буду в ліжку.

А мати відповіла:

— Чудово, Джеймсе; там тобі буде куди зручніше.

IX. ЗВІЛЬНИВСЯ З ПАВУТИННЯ

На форсайтівській біржі звістка про смерть Джоллі, ім'я якого з'явилося в списку інших загиблих солдатів, викликало суперечливі почуття. Дивно було прочитати, що Джоліон Форсайт (він п'ятий успадкував це ймення по прямій лінії) помер від хвороби, служачи батьківщині, й не мати змоги вважати це особистим горем. Це оживило давню неприязнь до його батька за те, що він відцурався їх. Бо престиж старого Джоліона стояв так високо, що ніхто з інших Форсайтів не зважився б сказати,— хоч цього й можна було сподіватися,— що це вони припинили стосунки з його нащадками через їхню негідну поведінку. Звичайно, новина ця підвищила інтерес до Вела й збільшила побоювання щодо нього; однак Вел носив ім'я Дарті, й навіть якби він загинув у бою або його нагородили хрестом Вікторії, все-таки це вразило б їх не так, як тоді, коли б він носив ім'я Форсайт. Навіть загибель або слава Гейменів не могла б їх задовольнити. Їхня родинна гордість почувала себе ошуканою.

Звідки пішла чутка по те, що скоро станеться «одна страшенно неприємна подія, моя люба», ніхто не міг сказати, а менше за всіх Сомс, який тримав усе в таємниці. Можливо, чиєсь