Читати книгу - "Дім, в якому…"

підтримати Сплячих. Принаймні тих, хто зовсім безхазяйний. У кого немає ніякої рідні. Бо хіба мало що? І ми збирали гроші. Справи в нас йшли непогано, ми могли б обійтися своїми силами, але подумали, що, може, й інші з колишніх захочуть приєднатися. Нічого поганого. А Спиця повелася так, ніби ми з’явилися їх грабувати. Віднімати останнє. Адже живуть вони непогано. І це ми допомогли їм на самому початку, коли вони ще нічого не розуміли в Зовнішності, пара дурних-закоханих! Але добре, не варто про це... Лері приїжджав потім вибачатися, привозив якісь гроші, але ми нічого в нього брати не стали. Бракувало ще, щоб за ним з’явилася Спиця та зажадала все назад!

Куряка 

Рудого я зустрів на відкритті чергової виставки. Він живе в тій же общині, що й Кінь, і вважається великим авторитетом. Чимось на кшталт старости. На початках у них заправляв усім старий сторож, який приєднався у випускну ніч до втікачів, але він давно помер, залишивши після себе музей зіпсованих годинників, і тепер за головного там Рудий.

Зовнішність у нього — як у колишньої рок-зірки: пошарпана, але чарівна. Волосся нижче лопаток, татуювання на лобі, намиста з чиїхось кігтів... Його роздивлялися з куди більшим зацікавленням, ніж мої картини. На всіх репортажах про ту виставку можна бачити Рудого — з різних ракурсів, а картини додаються до нього постільки, поскільки він на них дивиться. Ці нещасні фотографи просто не могли відвести від нього об’єктиви, і їх цілком можна зрозуміти.

У Рудого восьмеро дітей (він запевнив, що від однієї дружини), чотири собаки, двоє коней і стадо овець. Він показав мені фотографії всіх, крім останніх, і все було б чудово, якби вони того дня не зчепилися з моїм менеджером. Скандал вийшов жахливий, а навколо крутилося надто багато журналістів. Рудий рвався в бій, обзивав Чорного зрадником і ренегатом, і його насилу вдалося втихомирити, а ще важче було потім пояснити цікавим, що ці двоє можуть мати спільного один з одним.

Чорний

Багато хто вважає мене зрадником. Та я вас прошу. Я просто не міг бачити, як цей пройда день за днем облаштовує свої справи за наш рахунок. Від самого початку варто було докумекатися, чим це пахне: два колишні ватажки на новому місці. Але я був упевнений, що тримаю ситуацію під контролем. На моєму боці була перевага. Шестеро моїх — проти трьох колишніх Щурів. Мені здавалося, цього досить. Потім дехто виїхав, усе змінилося, і поки я похопився, що Рудий забагато на себе бере, було вже пізно. Він усе облаштував, та ще й дуже спритно. Для общини то був тяжкий час, але ми б дали собі раду і без його афер з грошима, треба було просто не лінуватися та не впадати в паніку.

Куряка

Рудий став єдиним, з ким ми говорили про Сплячих. Уже після бійки, усамітнившись у кафе напроти виставкового павільйону. Прикладаючи лід до підбитого ока, він із загадковою усмішкою сповістив, що Сплячих стало набагато менше.

— Тобто? — не зрозумів я. — Хтось прокинувся?

— Ні. Дехто випарувався. Про перші два випадки писали в газетах, про інші наразі мовчать. А ти що ж, не читаєш газет?

Я не читаю газет і не дивлюся телевізора, але не став про це розводитися. Тема нашої розмови сама по собі не тішила, а хитрувата міна Рудого тільки погіршила становище. Він нагадав мені той період мого життя, коли я постійно задавав запитання, але ніколи не отримував зрозумілих відповідей, і це мало не звело мене з розуму. Тому я не став ні про що запитувати. Ні про те, ким були ті зниклі, ні про те, куди вони могли подітися. Рудий чекав моїх розпитувань, а не дочекавшись, спохмурнів і досить швидко пішов. Відтоді я його більше не бачив.

Рудий

Не знаю, здається, він обметрився. З усіма цими виставками та журналістами. Знаменитий, але надто нервовий. «Людина мистецтва», — сказав би Старий.

Я його, звичайно, люблю, поважаю, ціную і т. д., але, думаю, йому бракує свіжого повіт­ря. У нього навіть у картинах його бракує.

Куряка

Я рідко бачуся зі Сфінксом. Він став дитячим психологом і якийсь час працював в інтернаті для сліпих та слабкозорих. Він дуже дивна людина. Ходить на мої виставки. Відвідує Сплячих. Тягається з моїм батьком ловити рибу.

З’являється засмаглий посеред зими й дарує оранжево-синього метелика в скляному саркофагу. У нього дружина-невидимка — то вона є, то її немає, і кожне зникнення розтягується на роки. У нього найдивовижніший на світі собака — німецька вівчарка-­поводир, що навчає інших собак-поводирів. Я спеціально питав у знаючих людей, такого явища просто не існує. Ще він тримає пугача. І збирає старовинні музичні інструменти.

За останні десять років він двічі діставав спадок від якихось абсолютно незнайомих людей. Його це чомусь абсолютно не дивує. Він навіть не намагався з’ясувати, хто ці люди. Не знаю, на що він витратив оті гроші, але багатшим не став. Вони міцно дружать з моїм батьком. Підозрюю, що це з його подачі Сфінкс відвідує мене в найзастійніші періоди життя, щоби погратися зі мною в ролі психолога. Я вдаю, ніби мені це допомагає. А іноді не вдаю.

Батько куряки

Я колись вирішив, що не залишу цього хлопця, поки він не стане на ноги. Ми познайомилися в найгірший для нього час. Не скажу точно, через скільки років після нашого знайомства я зміркував, що потребую його набагато більше, ніж він мене. Ми зазвичай їздили на рибу. Або ходили в кіно. Слухали музику моєї молодості, розглядали фотографії моїх подружок, говорили про мого сина. Дуже нескоро до мене дійшло, хто з нас кого насправді розважає та вигулює. Не знаю, як це в нього вийшло. Він зав­жди віддавав більше, ніж брав. Він зрозумів, що мені треба про когось піклуватися, і зробив те, чого не зробив Ерік, — дозволив мені це. Я з ним почувався справжнім батьком. І другом. Я кинув пити, став вегетаріанцем, скинув п’ятнадцять кіло зайвої ваги й помолодшав років на двадцять. От і скажіть мені після цього, хто з нас кого врятував?

Кінь

Сфінкс був у нас тричі. Уперше — коли нас тільки-но вирахували: «виявлено безслідно зниклих зі школи-інтернату...» і так далі. Неначе це не ми дозволили себе виявити, щоб легалізуватися. На той час усі вже стали повнолітніми, тож нашестя родичів нас не лякало. У нас тоді був лише один будинок на всіх, один сарай; їли ми, що трапиться та коли трапиться, спали вдягнені, щоб не замерзнути, і з ранку до ночі працювали, як прокляті. Він затримався всього на кілька годин. Поздоровкався з усіма, пообідав і виїхав. Дехто думав, що він залишиться, але я відразу зрозумів — навряд. Він просто хотів переконатися, що в нас усе гаразд. І Чорного не хотів напружувати. Той, хоч і не показав явно, але запанікував. Удруге Сфінкс приїхав років через шість-сім — точно не скажу. І в той свій приїзд затримався на довше. Може, тому, що Чорного з нами вже не було. Але й тоді було зрозуміло, що він