Читати книгу - "Диво"

— Оце, що роблю? А як інакше? Ніхто не взявся за великі мозаїки. Мало таких людей на землі. Мене колись відчай загнав у цю височінь, а тепер і злазити не хочеться. А злізу — то теж для діл великих.

— Чванишся чи жартуєш?

— І те, й інше. Думаю, як швидше викінчити церкву.

— Вгадав мою думку, Сивооче.

— Але з Міщилом, князю, не докінчиш до самого віку.

— Недобудований храм не хочу лишати синам і нащадкам,— сказав Ярослав, видно приставши вже на бік Сивоока в його дивно хаотичнім і незбагненнім, але впевнено навальнім творенні. — Не хочу!

— Я теж,— весело сказав Сивоок.

— Ти ще молодий.

— Але й не маю нічого. Ні сина, ні жони, ні покрівлі над головою.

Князь промовчав. Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не за себе — за державу. Завжди й найперше.

— Сини в тебе гарні, князю,— знов заговорив Сивоок.— Про дочок не кажу, негоже мені мовити про княжих дочок, а сини вельми гарні. Є в мене думка. Хочу помогти Міщилові в його роботі.

— Своєї ж маєш іще он скільки! — здивувався князь жадібності цього чоловіка до клопотів.

— Докінчу своє вчасно. Міщило ж гузятиметься там хтозна й допоки. А щоб швидше — можна поєднати з його мусією фрескові образи твоїх синів і доньок з княгинею. Ото я взявся б і зробив швидко й охоче.

— Чи ж пасуватиме? Князь — у мусії, а родина його — в простому малюванні.

Малювання теж можна зробити так, що не поступиться перед мусією. На все є спосіб. Колись жона карійського царя Мавзола Артемізія поставила йому по смерті надгробний пам’ятник і стіни прикрашено фресками такими гладенькими, що здавалися прозорими й блищали, мов скло. І в еллінів та римлян були такі майстри. В заправу додавали порошок марморяний, поверхню накладки розгладжували гарячим залізом, а писали яєчною краскою, яка в звичайній фресці не вживана. Після викінчення живопису його покривали пунійським воском і водили коло самої поверхні розпеченим залізом, не приторкуючись. Ще потім натирали сукном — і ось блиск, як у відполірованого мармуру або й смальти.

— Маю досить державних справ,— сказав князь,— щоб забивати собі голову твоїм пунійським воском та ще чимсь. Ти майстер — тобі й знати.

— А тим часом втручаєшся в те, як мені класти смальту,— нагадав Сивоок.

— Бо незвично кладеш.

— Ото тільки й мистецтво, як незвичне. Владі це не до вподоби. Владі миле усталене, вона тяжіє до зоднаковіння всього на світі, бо тільки годі сподіватися може на непохитність. А краса — лише в неодинаковості. Візьми таке, князю: кожна рослина має свою квітку, не схожу на інших. А якби всі квітки та стали однакові?

— Багато балакаєш,— спробував перевести розмову на жарт Ярослав.

— Бо багато працюю.— Сивоок упродовж розмови жодного разу не поглянув на князя і не перервав своєї роботи. Стояв на дерев’яному помості, широко розметавши руки, так ніби підпирав вигинисту стіну бані, голова, задерта назад, міцно влягалася на плечі, зрослася з ними назавжди від оцього напруженого вдивляння вгору, на склепіння; князь спробував полічити, скільки днів, тижнів і місяців стоїть отут Сивоок, викладаючи мозаїки, вийшло так багато, що він вжахнувся, а попереду ж було ще більше! І цей чоловік думає не про спочинок, а шукає собі ще роботи, береться за нове, і киплять у ньому якісь незбагненні пристрасті, вмить зачіпається він до сперечань із самим князем.

Отрок, що супроводжував Ярослава, розіклав для князя переносний стільчик. Ярослав махнув йому, щоб прибрав. Не звик розсиджуватися і вести перемови з будь-ким при свідках. На все життя запам’яталося йому новгородське віче, перед яким вивертав свою душу після розправи над воями Славенської тисячі, зненавидів одтоді всі принародні рядіння й обговорювання, завжди, коли виникала потреба когось вислухати, кликав його до себе в палати, слухав, з вирішенням своїм не квапився, лишався для співрозмовника загадковим, а отже — мудрим.

Тому почувався зле отут, під самим склепінням головної бані собору. Було враження, мовби отой повітряний стовп, що виповнював баню на всю височінь, враз перевернувся і став тиснути на людей знизу, загрожуючи приплющити їх до грізно наставлених безнадійно-чорних очей Пантократора. Ярославові забракло повітря в грудях, стало млосно, він підняв руку, щоб розхристати ферязь, пошкріб пальцями по золотому шиттю, облизав пересохлі губи. Відчув себе геть старим і немічним. Дурне діло: дертися на таку височінь, щоб устрявати в сперечання з цим непокірливим чоловіком. Та й нащо? Художники — люди, владці — теж люди, але в кожного своє життя, своя мета і своє призначення. Може, слід позоставити кожному робити своє і не втручатися? Але ж тримається держава на князеві, а тому повинні підкорятися йому всі людове в державі. Хто не кориться — ворог або підозрілий чоловік. Тоді хто ж Сивоок? Один раз нагнув князя в свій бік, тепер знов, так, видно, націляється чинити й далі. Може, правду мовив Ситник?

Ярослав одкашлявся.

— Дихати в тебе тут нічим,— сказав Сивоокові.

— А я не дихаю,— відмовив той.

Непокірливий. Зухвальний.

— Пришлю до тебе бояр своїх, ліпших людей.

— Нащо вони мені? Прислав би, князю, втрачені літа, людей дорогих, навіки втрачених, але не можеш.

— Усе в волі божій.— Князь відступився од Сивоока, ладнався до спуску, лаяв себе в думці за необачливість і безглузде бадьоріння. В старощах дертися в таку височінь! Закортіло побути коло самого бога, діткнутися рукою божої десниці! Безглузда звичка самому все перевіряти й оглядати. Однаково земля така велика, що не стачить життя на те, щоб усе побачити, мабуть, треба вірити й чужим очам. Але яким, чиїм?

— Зоставайся з богом,— сказав Сивооку.

Той мовчав. Не повернувся до князя. Наставляв і далі на нього свою розкучману, прикам’янілу до плечей в неприродному задерті голову, нестомно клав смальту й камені, аж тепер запримітив Ярослав, що не розкидає художник різнобарвні кубики як попало, що є твердий і гармонійний лад у розбігові смальти по ввігнутій поверхні, смальта йшла мовби колами, півдужжями, в ній було щось від кшталту небесних сфер, був невпинний рух, було кружляння, од якого йшла обертом голова, князь заточився, важко обіперся об плече отрока, сказав глухо:

— Зводь мене звідси.

Потім стали приходити бояри, городські старці, мужі ліпші й нарочиті, статечно впливали в церкву, плуталися поміж риштованнями, перечіпалися об дошки й обаполи, задирали голови, вдивляючись в роботу мовчазних антропосів Агапітових, які, попритулявшись повсюди, писали фрески; Міщило спускався щоразу вниз і давав пояснення, замовчуючи про свою мусію, яка посувалася