Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Зупинившись впритул до дверей гардеробної, я ще раз подивилася на своє відображення. Гаразд, час виходити! Вчепившись міцною хваткою у дверну ручку я відкриваю їх і виходжу з гардеробної в кімнату, де на мене одразу чіпляється жадібний погляд.

– Маріє, ти прекрасна – видиха з шаленим блиском в очах що ледве не їсть ним.

– Дякую, ця сукня і справді гарна – ніяково відповідаю.

– А хто сказав що я про сукню – він підходить до мене ближче – Це ти прекрасна, Маріє.

Мої щоки забарвлюються в зрадливо червоний на що Відблиск помітивши мою реакцію всміхається. Він робить один крок від мене, почавши обходити мене довкола, розглядаючи. І його кроки різко зупинилися прямо за спиною.

Хоч би все спрацювало.

– Маріє – його голос набув незвично грубих рис, які мало нагадували його звичний тон. 

Я повертаюся в його сторону де на обличчі Відблиска чітко читається лють. Зіниці були загострені, а на шкірі почала проступати золотиста луска, мені навіть здалося чи в кімнаті стало трохи спекотніше і повітря навколо нього почало тремтіти як від спеки. Це він що так розізлився через те, що йому не сподобалися мої шрами? Чи все ж, є якась інша причина? Від гріха подалі я інстинктивно роблю крок від нього.

– Мар-ріє звід-дки в тебе ці шр-рами? – мовив ледь стримуючи гарчання в голосі – Це зробив з тобою Дикий?

Що? Не спрацював план. Ну чому, що один, що другий реагують на це так емоційно? Он бідного як розпира, а мені взагалі то тут трохи лячно від його такого раптового гніву.

– Що? Ні, це не він.

– Тоді хто? 

– Ніхто, це старі поранення так, що немає про що турбуватися – відрізала, адже не мала ніякого бажання зараз йому роз'яснити звідки вони, та й навіщо.

Відблиск трохи заспокоїв свій норов вловивши що не варто продовжувати цю тему. От і добре.

– Гаразд, я тебе зрозумів. Тоді ходімо поснідаємо. – і підставляє мені свій лікоть, я хапаюся за нього і ми виходимо з кімнати.

Відблиск приводить мене скоріш всього на задню частину замку, де і обіцяв що звідси буде видно Посадкові луки. Ми ще й досі знаходилися на другому поверсі, але на цей раз перебували на величезному балконі де був вже накритий стіл. Я знову поглянула в сторону лук, вони і справді були дивовижні! Мені вони нагадували зелений океан, особливо коли дув вітер і висока трава йшла від його подиху хвилями.

Відблиск запропонував мені сісти, відсунувши стілець потім вже знайомими мені жестами одного дуже мені знайомого дракона почав навалювати мені в тарілку всього і побільше. Ні, тепер в мене вже просто сумнівів немає, що така манера залицяння в них закладена в ДНК.

Відблиск не нав'язливо, але наполегливо намагався мене розговорити і признаю йому це вдалося. Він сидів поруч зі мною, а не навпроти тому частенько його пальці ковзали то ненав'язливо по руці, то невинно торкалися мого плеча, зачіпали волосся. На балконі було свіже повітря і деколи дмухав ледь відчутний вітерець що доносив до мене цитрусовий запах, що на диво мені подобався, як і невинні дотики що викликали щось незрозуміле. Все було не так, як коли я вперше з ним зустрілася… і це мене лякало. Адже Скет казав що пару впізнають за запахом. І мені подобався його запах попри те що я людина, а не дракон. Хоча запах Нокса мені теж подобається. Можливо аромат від Відблиска я приймаю більше, як приємний чим привабливий? 

А-А-А! Не знаю! Я не можу так чітко розрізняти запахи справжньої пари! І як мені зрозуміти хто з них? Якщо фізичні чуття і мій нюх, ні чим мені не допомагають! Тоді можливо краще увімкнути мозок і логіку? Скоріш всього так і зроблю, а то покладатися на інстинкти як дракони я не можу, не той нюх та й звіриної суті я не маю. Ех. Чому все так складно?

– Вибачте Ваша Величносте – покликав Відблиска якийсь чоловік – Вас викликають на зустріч Південник.

Судячи як Відблиск шумно увібрав у себе повітря, йому не сподобалася ні новина, ні те що йому перервали сніданок зі мною.

– Гаразд, зараз я прийду. Вільний.

Чоловік вклонився і пішов геть.

– Вибач Маріє що кидаю тебе тут, в мене з’явилися невідкладні справи.

– Та нічого, я тебе розумію – а сама ледве з балкона не випригую, бо зможу пошукати свою пропажу заодно і другу що йшла комплектом.

– Тоді бажаю тобі прекрасно закінчити трапезу – і цілує мене не в руку, а в щоку! – Ще побачимося – і йде.

От нахаба! Дума якщо він король може так швидко клинці до мене підбити! Ага щас! Розбіглися! Мовчки обурююся йому вслід.

Окей і звідки мені розпочати свої пошуки? Так, так, так… У свій бік знову відчуваю пекучі погляди що спалюють мене мало не наскрізь. Так, треба звідси забирати ноги і якщо вже тікати, то кудись де немає народу. Точно злиняю но я в мою альтаночку там і тиша і нікого, тільки квітки, квітки і квітки. Чи не чудесно! От і я про це! Погнали!

Потихеньку, потихеньку з натовпом поглядів я дісталася альтанки. 

Я сховалася в альтанці серед зеленого плюща, міркувала що мені робити далі. І, як на зло, ні однієї ідеї! Хоча ні, є одна! Піти прямо до храму і пошукати Тарґаса там, можливо там він десь під статуєю завалявся! Але ж в мене беруть сумніви, що людину пустять саму до місцевого святилища. І саме на цьому і зупиняються мої роздуми. Адже у місті його шукати це як голку в купі сіна, а щодо замку… Тут я вже все облазила за цей час! Мені вже навіть здається що тут я вже знаю де кожен камінчик лежить. 

Мене вирвав з роздумів “само катування” чиїсь кроки. В альтанку зайшла вже знайома мені незнайомка, яку я зустріла по дорозі звідси погравши з нею у гру хто кого передивиться.

– Ой, не думала що тут і ще хтось є – мило відповіла, а я все не могла второпати людина вона чи дракон, щось в ній мені не давало спокою.

– Та нічого я вже якраз збиралася йти – збрехала.

– А ви сильно поспішаєте? – запитує схиливши голову на бік все не відводила від мене очей як і я від неї.