Читати книгу - "Вовк-тотем"

Ґао Цзяньжун уїдливо зауважив:

— Наважишся з пащі тигра виривати зуби? Цей вовк неодмінно ще раз тебе вкусить!

Наступного дня вранці, перш ніж виганяти отару, Чень Чжень і Ян Ке разом узялись робити Вовчику «операцію». Вони спочатку нагодували його, щоб він був у доброзичливому настрої, а потім Ян Ке узяв голову Вовчика обома руками за потилицю й двома великими пальцями розкрив його пащу ближче до щік. Вовчик зовсім не противився цьому, адже він давно звик до витівок цих двох хлопців і вважав їх звичайною справою, навіть ставився до них, як до чудової розваги. Хлопці ретельно обстежили пащу Вовчика, повернувши її навпроти сонця: таким чином зуби Вовчика просвічувались наскрізь і можна було побачити порожнину всередині. На щастя, порожнина з нервом у вовчому зубі доходила лише до його половини, тож якщо «відкусити» гострі кінчики, можна не зруйнувати внутрішніх тканин зуба, і тоді Вовчик не відчує болю. Таким чином можна вберегти Вовчикові ікла, і, можливо, невдовзі він знову зможе відчути на язиці гострі кінчики своїх зубів.

Чень спочатку дав Вовчику понюхати лещата і навіть погратись із ними. А коли Вовчик утратив пильність щодо них, Ян Ке розкрив його пащу, а Чень Чжень обережно, але й якомога швидше, відкусив гострі кінчики на чотирьох його іклах. Вийшло відтяти приблизно одну четверту кожного зуба — ніби перекусити лещатами кінець гвинтика. Хлопці спочатку думали, що «відкусити ікла вовкові» — це те саме, що й «виривати зуби з пащі тигра»,[158] тому приготувались навіть зв’язати Вовчика, якщо той почне вириватись, і робити йому «операцію» насильно. Однак їм вдалося провести цю «операцію» менше, ніж за хвилину, й зовсім не поранивши малого. Той тільки облизав свої згрубілі ікла, однак не відчув якогось збитку для себе в цьому. Хлопці помалу відпустили Вовчика й хотіли у винагороду дати йому щось смачненьке, однак побоялись, що при кусанні рани болітимуть, тож вимушені були відмовитись від цієї ідеї.

Чень і Ян зітхнули з полегшенням: тепер можна було не боятись, що вовк покусає людей. Однак самі вони ходили кілька днів, мов розчавлені. Ян Ке казав:

— Позбавити вовка гострих ікол — це ще жорстокіше, ніж позбавити чоловіка дітородного органа.

Чень також дещо розгублено питав себе:

— Чому це мені здається, що ми все далі й далі віддаляємося від наших початкових намірів у вихованні вовка?

Хлопці також дуже шкодували, що довелось віддати Сяо Пену три гарні книжки. З усіх молодих інтелігентів, яких приїхало на пасовище більше ста, тільки Чень і Ян привезли із собою кілька валіз класичних творів «феодалізму, капіталізму та ревізіонізму». Найбільш божевільні політичні потрясіння минули для них два роки тому, а сіре й одноманітне скотарське життя змусило молодих інтелігентів, мов голодних і спраглих, почати потайки читати заборонені книжки. Тому варто було тільки позичити комусь книжку, як уже можна було й не сподіватись отримати її назад. Однак Чень Чжень вимушений був позичати… Якби хтось із трьох керівників дізнався, що Вовчик укусив людину, Бао Шуньґуй відразу б убив малого. Однак класичні твори виявились дуже корисними, і дійсно дуже довгий час ніхто на бригаді не знав, що Вовчик укусив Ченя.

Шимін (Тан Тай-цзун. — Цзян Жун), після того як підняв війська, провів декілька десятків битв поспіль, у яких зазвичай особисто очолював своїх солдатів і з легкою кавалерією заглиблювався у війська ворога. Хоча при цьому він безліч разів наражався на велику небезпеку, стріли й леза ворога оминали його, не ушкоджуючи.

…Шимін особисто вбив декілька десятків ворогів, утратив обидва ножі, усі рукави його були в крові, однак він скинув їх і повернувся в бій. Воїнство його батька при цьому знову підбадьорилось.

Володар (Тан Тай-цзун. — Цзян Жун) сказав: «…Звичним способом використовувати війська є такий: якщо бачиш сприятливий момент — швидше наступай, а якщо бачиш несприятливий момент — швидше тікай».

Після кількох сильних дощів маленькі річки Орхонського степу переповнились водою, а озеро на новому пасовищі збільшилось, моріжки ж по його берегах перетворилися на болото, ставши раєм для безлічі каченят, які там училися літати та ловили їжу. Водночас на прикордонний степ раптом звалилося «комарине лихо» — рідкісне й жахливе.

Що стосується молодих інтелігентів з Пекіна, то для них «комарине лихо» було навіть страшнішим за решту — за «біле» й «чорне» лихо, за вітер і вогонь, за посуху й епідемії, а також і за вовків. Комарі в Орхонському степу — мов повітря: скрізь, де є повітря, там є й комарі. Тож якщо не вдягати спеціального капелюха із захистом від комарів, то з кожним ковтком повітря в ніс, либонь, потраплять декілька цих комах. Прикордонні степи в центральній та східній частинах Внутрішньої Монголії, мабуть, є місцем найщільнішого скупчення найбільшої в світі кількості найскаженіших комарів, адже тут багато річок та озер, трава висока й щільна, а особливої привабливості цьому місцю надають безліч байбачих нір, де комарі можуть спокійно зимувати. Крім того, тут вони можуть досхочу пити кров вовків, людей, худоби, а також дрібніших чотириногих та дзеренів. Одна із комариних зграй, що пила вовчу кров, нещодавно напала на 16-річного молодого інтелігента, і це викликало в нього розумовий розлад, тож його відправили назад до Пекіна. А комарині