Читати книгу - "Твори. Том 1"

І вона безтямно цілувала дитину, приказуючи:

— Не люби, моя донечко, нікого, крім мене!

Нарешті одного дня професор Ма-Русель, що навідувався до неї щоранку, заявив:

— Ну що ж, добродійко, сьогодні ви вже можете ненадовго встати.

Коли лікар пішов, Андермат сказав дружині:

— Дуже шкода, що ти ще не зовсім одужала, бо сьогодні у нас відбудеться дуже цікавий для нашої установи дослід. Своєю автоматичною гімнастикою доктор Латон зробив із старим Кловісом справжнє чудо. Уяви собі, що цей бродяга тепер ходить майже так, як і всі люди! До того ж, з кожним сеансом почуває себе краще.

На догоду чоловікові вона спитала:

— І ви хочете влаштувати прилюдний сеанс?

— І так, і ні. Ми проведемо сеанс тільки для лікарів і кількох наших друзів.

— О котрій годині?

— О третій.

— Пан Бретіньї теж там буде?

— Авжеж. Обіцяв прийти. Все правління буде. З медичного погляду це дуже цікаво.

— Знаєш, — сказала вона, — я саме в цей час встану, попроси, щоб пан Бретіньї провідав мене. Поки ви провадитиме дослід, він за компанію побуде зі мною.

— Гаразд, люба.

— Ти не забудеш?

— Ні, ні, не турбуйся.

І Андермат пішов збирати публіку.

Після того, як Оріолі піддурили його з видужуванням паралітика, він тепер і собі дурив хворих, дуже легковірних, коли йдеться про лікування, і говорив про чудесне зцілення так часто, палко й переконано, що йому й самому вже важко було розібратися, вірить він у це чи ні.

Десь на третю годину всі, кого йому пощастило залучити, зібрались коло дверей лікарні, чекаючи Кловіса. Старий прийшов, спираючись на два ціпки, все ще тягнучи ноги й чемно кланяючись праворуч і ліворуч.

За ним йшов Оріоль із сином та дочками. Поль і Гонтран супроводили своїх наречених.

У великій залі, де містилося всяке гімнастичне знаряддя, стояв доктор Латон, розмовляючи з Андерматом і доктором Онора.

Радісна усмішка майнула на його поголеному обличчі, коли він побачив дядька Кловіса.

— Ну як? — спитав він. — Як ми себе сьогодні почуваємо?

— О, гаражд, гаражд!

Появилися Петрюс Мартель і Сен-Ландрі. їм теж хотілося подивитись. Перший вірив, другий сумнівався. За ними,

на превеликий подив усіх, увійшов доктор Бонфій, вклонився своєму суперникові й потиснув руку Андерматові. Останнім прийшов доктор Блек.

— Вельмишановні панове й панни, — мовив доктор Латон, уклоняючись Луїзі та Шарлотті Оріоль, — зараз ви побачите надзвичайно цікаву річ. Насамперед до початку сеансу прошу звернути увагу, що цей чолов’яга хоч і ходить, але дуже кепсько. Чи можете ви ходити без палиць, дядьку Кловіс?

— Ох, ні, пане!

— Гаразд, починаємо.

Старого посадовили в крісло, прив’язали йому ноги до рухомих підставок, і головний лікар скомандував: «Починай потихеньку!»

Дебелий служник з закачаними рукавами почав крутити ручку.

І тоді всі побачили, як права нога бродяги зігнулась у коліні, випросталася, знову зігнулась, знову витяглась, потім почала рухатись і ліва, й дядько Кловіс, раптом розвеселившись, засміявся і, трусячи довгою сивою бородою, заходився хитати головою в такт рухові своїх ніг.

Четверо лікарів і Андермат нахилилися над ним, з поважністю віщунів стежачи за його ногами, а Колос тим часом хитро переморгувався з батьком.

Двері лишили відчиненими, й до зали весь час надходили курортники — із тих, що вірили, й цікаві скептики — тиснулися, щоб краще було видно.

— Швидше, — скомандував доктор Латон.

Служник закрутив дужче. Ноги старого пустилися бігти, а сам він почав реготати на весь рот, як дитина від лоскоту, і, захлинаючись, весело крутячи головою, викрикував:

— От шиковно! От шиковно! — мабуть, перейнявши це слово у когось із приїжджих.

Колос і собі зареготав і, тупаючи ногою та ляпаючи руками в боки, викрикував:

— Ну й чортів Кловіш!.. Ох, чортів Кловіш!..

— Досить! — велів лікар.

Бродягу відв’язали, і лікарі відійшли набік, щоб обговорити наслідки досліду.

І тоді Кловіс на очах у всіх сам встав із крісла й пішов по кімнаті. Правда, йшов він дрібними кроками, зігнувшись, корчачись від натуги, але все-таки йшов без ціпків!

Доктор Бонфій озвався перший:

— Випадок справді винятковий.

Доктор Блек висловився ще більш захоплено. Тільки доктор Онора не сказав нічого.

Гонтран шепнув Полю:

— Нічого не розумію! Ти тільки поглянь на них! Що вони — дурні чи послушно догідливі?

Коли це почав говорити Андермат. Він розповів про весь хід лікування старого з самого початку, про повороти хвороби і, нарешті, про одужання, цілковите і остаточне. І весело додав:

— І якщо навіть наш хворий узимку почуватиме себе гірше, то ми щоліта будемо підліковувати його.

Потім він виголосив урочисту, пишну промову, в якій вихваляв води Монт-Оріоля і всі їхні властивості.

— Я сам, — казав він, — на власному досвіді і на досвіді найдорожчої для мене людини переконався у благотворно-, му впливі цих вод. Мій рід тепер не згасне, і цим я зобов’язаний Монт-Оріолю!

І тут раптом згадав, що обіцяв дружині послати до неї Поля Бретіньї. Йому стало ніяково, що забув, бо Андермат був дуже уважний чоловік. Він озирнувся навколо і, побачивши Поля, підійшов до нього:

— Любий друже, я зовсім забув вам сказати: на вас чекає зараз Христіана.

Бретіньї пробурмотів:

— На мене?.. Зараз?..

— Так, вона сьогодні встала і хоче побачити найперше вас, ідіть же мерщій до неї і передайте їй, що я прощу пробачення.

Поль пішов до готелю; його серце завмирало від хвилювання.

По дорозі він зустрів маркіза де Равенеля, і той сказав йому:

— Дочка моя вже встала й дивується, чому ви до неї не навідуєтесь.

На сходах Поль зупинився, міркуючи, що сказати Хрис-тіані. Як вона його зустріне? Чи буде сама? Що відповісти, коли вона заговорить про його одруження?

Відколи в неї народилась дитина, він не міг думати про неї без болісного хвилювання, червонів і блід, намагаючись уявити першу зустріч з нею. З глибокою тривогою думав і про невідому йому дитину, батьком якої він був, — його мучило бажання побачити свою дочку й було страшно. Він відчував, що загруз у тому моральному бруді, який на все

життя запллмовує сумління чоловіка. Але найдужче він боявся погляду жінки, яку кохав так сильно і так недовго.

Чи не зустріне вона його докорами, слізьми, зневагою? Чи не задля того кличе його, щоб тільки прогнати?

І як йому самому триматися? Смиренно, розпачливо, благально чи байдуже? Пояснювати їй щось чи слухати мовчки? Сісти чи стояти?

А коли вона покаже дитину, що робити? Що сказати? Яке почуття годиться йому виявити?

Біля дверей він