Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Тривоги й передчуття, нерви й знову нерви, і якби не заспокійлива присутність його матері й Джима, що сиділи у фургоні з Фергюсоном того ранку, коли він рушив до трясовин і боліт ЖИТТЯ В КОЛЕДЖІ, він, імовірно, виблював би весь сніданок і вивалився на зарошені газони Принстона з половиною сніданку на власній сорочці.

Для всієї родини день був напружений. Ден і Емі їхали іншим автомобілем – на північ, у Брандейс, Фергюсон і компанія – на південь, в одному з білих фургонів «шеві» Арні Фрейзера, котрий Арні люб’язно надав їм безкоштовно, і от вони мчать платною трасою Нью-Джерсі мрячним, ізморосним ранком, Джим за кермом, Фергюсон із матір’ю втиснуті з ним поруч на передньому сидінні, а весь інший простір позаду забитий до стелі майном і пожитками двох зведених братів, знайомою мішаниною постелей і подушок, рушників та одягу, книгами й пластинками, програвачами, радіоприймачами й друкарськими машинками, і от тепер, коли Фергюсон щойно закінчив перелічувати їм три зі своїх п’яти заповідей, Джим хитав головою й посміхався своєю загадковою шнайдерманівською посмішкою, що межувала зі сміхом чи навіть передувала йому.

Розслабся, Арчі, мовив він. Ти це надто всерйоз сприймаєш.

Так, Арчі, піддакнула його мати. Що це з тобою сьогодні? Ми туди ще навіть не дісталися, а ти вже думаєш про те, як би втекти.

Мені страшно, от і все, відказав Фергюсон. Страшно, що я зігнию в якій-небудь реакційній, антисемітській темниці і не вийду звідти живим.

Тут його зведений брат розсміявся.

Згадай Ейнштейна, сказав Джим. Згадай Річарда Фейнмана. У Принстоні не вбивають євреїв, Арчі, їх просто змушують всюди ходити з жовтими зірками на рукавах.

Тут засміявся і Фергюсон.

Джим, мовила його мати, навіщо такі жарти, от правда ні до чого, – та за мить сміялася й вона.

Близько десяти відсотків, сказав Джим. Мені так повідомили. Це значно більше, ніж національна частка… чого? Два відсотки, три відсотки?

У Колумбії десь відсотків двадцять чи двадцять п’ять, сказав Фергюсон.

Може, й так, відповів Джим, але ж Колумбія не дає тобі стипендії.

Браун-хол і блок з двома спальнями на третьому поверсі, для чотирьох першокурсників досить просторний, із загальною кімнатою й ванною посередині. Браун-хол і сусід по гуртожитку на ймення Смол, Говард Смол, міцний, кремезний хлоп’яга, зростом десь так п’ять-одинадцять, з ясним поглядом, що випромінює безтурботну самогвпевненість, особистість, зі зручностями розташувався на власному шматку землі – у власній шкірі. Міцне, але не досить міцне рукостискання, від якого кості тріщать, коли вони вперше потиснули один одному руки, – і за мить Говард уже подавався вперед і вглядався в обличчя Фергюсону, що доволі дивно, взагалі, вирішив Фергюсон, та відтак Говард поставив йому питання, котре дивне перетворив на зовсім не дивне.

А ти в середній школі Колумбія випадково не вчився? – запитав Говард.

Вчився, відповів Фергюсон. Випадково вчився.

А. І поки був у Колумбії, тобі не траплялося грати в баскетбольній команді?

Грав. Але тільки на своєму другому році.

Так і знав, що я тебе раніше десь бачив. Ти ж форвардом грав, правда?

Лівим. Лівим форвардом. Але ти маєш рацію. Не те щоб я знав, чому ти правий, але ти правий.

Я запасним сидів за Вест-Орандж в тогорічній команді.

І це значить… як цікаво… що наші доріжки вже перетиналися двічі.

Двічі, і ми про це навіть не знали. Одного разу під час гри вдома, а іншого разу на виїзді. І, як ти, я кинув гру після того єдиного сезону. Але я був бездарний телепень, грав справді жахливо й невміло. А от ти був грав цілком не зле, наскільки я пам’ятаю, може, навіть дуже добре.

Не зле. Але питання тут ось у чому: чи хотілося б мені і далі думати лише про бандажі – чи звернути всю свою увагу на трусики й ліфчики?

Обидва посміхнулись.

Отже, вибір нескладний.

Ні, цілком безболісний.

Говард підійшов до вікна і обвів рукою студмістечко. Поглянь лише на це місце, мовив він. Нагадує мені сільську садибу герцога Графського чи яку-небудь психіатричну лікарню для безмежно багатих. Університет красунчик, спасибі за те, що впустив мене сюди, і спасибі за ці розкішні маєтки. Та поясни мені, будь ласка, одну штуку. Чому там стрибає стільки чорних білок? На мій досвід, білки завше були сірими, а тут, у Принстоні, вони чорні.

Тому, що вони частина декорацій, відповів Фергюсон. Ти ж пам’ятаєш кольори Принстона, правда?

Помаранчевий і… чорний.

Власне, помаранчевий і чорний. Як тільки помітимо помаранчевих білок – доберемо, навіщо тут чорні.

Від злегка потішного, злегка недолугого жарту Фергюсона Говард розреготався, а оскільки він розсміявся, вузол нервів у животі Фергюсона почав потроху розпускатися: хай навіть ПУ виявиться місцем ворожим і не виправдає надій, у нього тут буде друг – ну, або так здалося, коли він почув, як його співмешканець сміється, і як же це вдало, що в перші ж хвилини першої години першого ж дня він з цим другом зустрівся.

Поки вони розпаковували вузли, коробки й сумки, Фергюсонові повідомили, що Говард розпочав своє життя у Верхньому Вест-сайді Манхеттена, а в одинадцятирічному віці перетворився на хлопчика мостів і тунелів, коли його батька призначили завідувачем відділом студентів у Монклерському університеті штату, і як цікаво було дізнатися, що останні сім років вони жили лише за кілька миль один від одного, а от стикалися лише по дотичній – оті два рази, на дерев‘яних підлогах спортзалів їхніх відповідних шкіл. Перевіряючи один одного, як схильні робити це чужі люди, якщо їх довільно зводять в одній камері, вони швидко з’ясували, що їм подобається й не подобається багато спільного, проте не все і навіть не більша частина: приміром, обидва надавали перевагу «Метам» над «Янками», та от уже два роки тому Говард став переконаним вегетаріанцем (він був у моральному сенсі проти вбивства тварин), а Фергюсон залишався бездумним переконаним м’ясоїдом, і хоча Говард час від часу прикладався до сигарети, Фергюсон регулярно вживав від десяти до двадцяти «Кемелів» щодня. Книги й письменники розрізнялися (Говард читав мало сучасної американської поезії чи європейської прози; Фергюсон усе більше поринав у те й інше), зате їхні смаки щодо фільмів виявилися якось зловісно співзвучними, і коли вони обидва виявили, що улюблена комедія 1950-х у них «Дехто любить гарячіше», а улюблений трилер – «Третя людина», Говард випалив із траптовим сплеском