Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Прошу пробачення, — сказав Орлов, кинувши в мій бік значущий погляд. — Служба…

Він уклонився дамі й поцілував їй руку.

У барі сиділи Валентин, Кестер і Фердинанд Грау. Ленц прийшов трохи пізніше. Я сів до них і замовив собі півпляшки рому. Я й досі почувався препогано.

Фердинанд, широкоплечий і огрядний, з постарілим обличчям і на диво ясними синіми очима, сидів у кутку. Він уже чимало всього випив.

— Ну, Роббі, хлопчику мій, — сказав він, ляснувши мене по плечу, — що з тобою сталося?

— Нічого, Фердинанде, — відповів я, — і саме в цьому вся біда.

Він пильно приглянувся до мене.

— Нічого? — сказав він нарешті. — Нічого? Це вже багато! Бо Ніщо — це дзеркало, в якому відображається світ.

— Браво! — гукнув Ленц. — Страх як оригінально, Фердинанде!

— Заспокойся, Готфріде. — Фердинанд повернув до нього свою здоровенну голову. — Романтики, як-от ти, — всього лише патетичні стрибуни на околицях життя. Вони хибно розуміють його й роблять із цього сенсацію. Ну що ти знаєш про Ніщо, легковажний вітрогоне?

— Досить для того, щоб лишитися собі на втіху легковажним, — мовив Ленц. — Пристойні люди шанують те саме Ніщо, Фердинанде. Вони не риються в ньому, як кроти.

Грау втупив у нього очі.

— За твоє здоров’я, — сказав Готфрід.

— І за твоє, корку непотоплений, — відповів Фердинанд.

Вони випили свої чарки.

— Я б дуже хотів бути корком, — сказав я і теж випив. — Таким корком, який усе робить як слід і якому все вдається. Хоч трохи побути ним.

— Відступнику! — Фердинанд відхилився на спинку крісла так, що вона затріщала. — Хочеш стати дезертиром? Зрадити наше братство?

— Ні, я нікого не хочу зраджувати, — сказав я. — Але мені б хотілося, щоб не завжди й не все в нас ішло шкереберть.

Фердинанд подався вперед. Його широке гнівне обличчя тремтіло.

— Зате ти належиш до ордену, брате, до ордену невдах і неприкаяних, з їхніми прагненнями без мети, з пориваннями, які їм нічого не дають, з їхньою любов’ю без майбутнього, з їхнім безглуздим розпачем. — Він усміхнувся. — До таємного братства, члени якого скоріше загинуть, ніж зроблять кар’єру, скоріше програють, розтринькають, загублять своє життя, ніж корисливо спотворять чи забудуть недосяжний образ — той невитравний образ, брате, який вони носять у своєму серці ще від тих годин, від тих днів і ночей, коли не було нічого, крім голого життя й голої смерті. — Він підняв чарку й кивнув Фре-дові біля прилавка: — Дай мені чогось випити.

Фред приніс пляшку.

— Може, ще завести грамофон? — спитав він.

— Не треба, — відповів Ленц. — Викинь свій грамофон і принеси більші чарки. А тоді погаси половину ламп, постав сюди кілька пляшок і забирайся до своєї комірчини.

Фред кивнув і вимкнув люстру. Горіли лише маленькі лампочки під пергаментними абажурами зі старих географічних карт. Аенц налив чарки.

— Вип’ємо, хлопці! За те, що ми живемо! За те, що ми дихаємо! За те, що ми так відчуваємо життя! Аж не знаємо, як скористатися з нього!

— Так воно й ведеться в житті, — мовив Фердинанд. — Тільки нещасливий знає, що таке щастя. Щасливий відчуває радість життя не більше, ніж манекен. Він лише демонструє радість життя, але не має її. Світло не світить у ясний день. Воно світить лише в темряві. Вип’ємо за темряву. Хто раз потрапив у громовицю, того вже електростатична машина не здивує. Прокляття громовиці! Хай буде благословенна та крихта життя, яка нам дісталася! А що ми його, любимо, то й не віддамо на проценти! Ми самі змарнуємо його! Пийте, хлопці! Є зорі, які ще й досі світять, хоч вони вибухнули й розсипалися десятки тисяч світлових років тому! Пийте, поки ще є час! Хай живе нещастя! Хай живе темрява!

Він налив собі повну склянку коньяку й випив.

Від рому в мене вже стукало в скроні. Я потихеньку встав і пішов до Фреда в комірчину. Він спав. Я збудив його й попросив замовити телефонну розмову з санаторієм.

— Почекайте тут, — сказав він. — У таку пору вони швидко з’єднують.

Хвилин через п’ять задзвонив телефон, і мене зв’язали з санаторієм.

— Я хочу поговорити з фрейлейн Гольман, — сказав я.

— Хвилинку, зараз я з’єднаю вас з ординаторською.

— Фрейлейн Гольман уже спить, — відповіла старша сестра.

— А в неї в кімнаті немає телефону?

— Нема.

— А ви не могли б її збудити?

Сестра завагалася.

— Ні. їй сьогодні не можна вставати.

— Щось сталося?

— Ні. їй лише треба цих кілька днів пролежати в ліжку.

— Напевне нічого не сталося?

— Ні, так завжди буває спочатку. Вона повинна полежати в ліжку, поки звикне.

Я повісив слухавку.

— Уже надто пізно, так? — запитав Фред.

— Як це пізно?

Він показав свій годинник.

— Уже майже дванадцята.

— А-а, — схаменувся я. — То даремно я дзвонив.

Я повернувся на своє місце й знов почав пити.

Вийшли ми о другій годині ночі. Ленц повіз Валентина й Фердинанда додому на таксі.

— Сідай, — сказав мені Кестер, заводячи «Карла».

— Я дійду й пішки, Отто. Скільки тут його йти.

Він глянув на мене:

— Ми трохи проїдемося за місто.

— Давай. — Я сів у машину.

— Вестимеш ти, — сказав Кестер.

— Дурниці, Отто. Не можу я вести, я п’яний.

— Веди! На мою відповідальність.

— Ось побачиш, — сказав я, сідаючи до керма.

Заревів мотор. Кермо тремтіло в моїх руках. Вулиці, то підіймаючись, то опускаючись, пропливали повз мене, будинки хиталися, а ліхтарі наче покривилися під дощем.

— Не буде діла, Отто, — мовив я. — Я ще налечу на що-небудь.

— Налітай, — відповів він.

Я озирнувся на нього. Його обличчя було ясне, напружене й спокійне. Він дивився поперед себе на бруківку. Я вперся в спинку сидіння, міцніше вхопився за кермо, зціпив зуби та примружив очі. Поступово дорога переді мною стала чіткішою.

— Куди, Отто? — спитав я.

— Далі. За місто.

Ми проїхали передмістя і вибралися на шосе.

— Увімкни фари, — наказав Кестер.

Ясно-сіре бетоноване шосе блищало у світлі фар. Дощ уже був невеликий, але його краплі били мене в обличчя, наче град. Вітер налітав важкими хвилями, хмари пливли низько, дерлися об ліс і ніби скапували сріблом. Туман у мене в голові розвіявся. Ревіння мотора відлунювало в руках, у всьому тілі. Я відчував машину та її силу. Вибухи в циліндрах струшували мій отупілий мозок. Поршні стугоніли в моїй крові. Я додав газу. Машина кулею летіла по шосе.

— Швидше, — звелів Кестер.

Шини засвистіли, дерева й телеграфні стовпи загули, пролі-таючи повз нас. Проторохтіло якесь село. Тепер я був цілком тверезий.

— Додай газу, — сказав Кестер.

— А як я тоді вдержу машину? Дорога мокра.

— Будеш