Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Артуре! — задихаючись, вигукнула вона. — Артуре, невже це ти?

Я перестав грати. До кав’ярні хиткою ходою ввійшов сухорлявий чоловік у круглому капелюсі, зсунутому аж на потилицю. У нього було жовте, хворобливе обличчя, великий ніс і дуже маленька голова.

— Артуре, — знов пробелькотіла Роза. — Це ти?

— А хто ж? — буркнув Артур.

— Боже мій, де ти взявся?

— А де ж би я взявся? Зайшов із вулиці ось у ці двері.

Артур, хоч і повернувся після довгої розлуки, був не дуже

люб’язний. Я з цікавістю розглядав його. То це той легендарний ідол Рози, батько її дитини! У нього був такий вигляд, наче він щойно вийшов із в’язниці. Я не побачив у ньому нічого такого, що б виправдувало нестямне кохання до нього Рози. А може, вона його саме за це й кохала. Дивно, на що тільки не скваплюють-ся ці тверді, мов криця, жінки, що знають чоловіків, як ніхто.

Не питаючись дозволу, Артур схопив повний кухоль пива, що стояв на столі коло Рози, й випив. Борлак на його тонкій жилавій шиї то підіймався, як ліфт, то опускався вниз. Роза дивилася на нього променистими очима.

— Хочеш іще? — спитала вона.

— Авжеж, — буркнув Артур. — Тільки більший кухоль.

— Алоїсе! — радісно гукнула Роза офіціантові. — Він ще хоче пива!

— Бачу, — холодно сказав Алоїс і пішов цідити пиво.

— А маленька! Артуре, та ти ж іще зовсім не бачив маленької Ельвіри!

— Ну, ти!:— Артур уперше пожвавішав. Він, ніби захищаючись, підняв руку до грудей. — 3 цим до мене не чіпляйся. Це мене не обходить! Я ж хотів, щоб ти позбулася того байстряти. Так би й сталося, якби я не… — Він похмуро задумався. — А на нього, звичайно, ого скільки йде грошей.

— Не так уже й багато, Артуре. До того ж це — дівчинка.

— Однаково дорого обходиться, — сказав Артур і вихилив другий кухоль. — Хіба, може, знайдеться якась дурна багата баба, що візьме її за дочку. Звичайно, за пристойну винагороду. Це був би єдиний вихід. — Раптом він урвав свої роздуми: — У тебе є якась готівка?

Роза послужливо дістала залиту кавою сумочку.

— Лише п’ять марок, Артуре, я ж не думала, що ти прийдеш, але вдома в мене є більше.

Артур жестом багатого паші засунув срібні монети в кишеньку жилета.

— Як будеш отут протирати задом канапу, то нічого не заробиш, — похмуро сказав він.

— Тая зараз піду. Але в цю пору який там заробіток. Люди саме вечеряють.

— Усяка дрібниця може знадобиться.

— Я вже йду.

— Ну от. — Артур доторкнувся пальцем до капелюха. — Я десь о дванадцятій знов загляну сюди.

Він розхитаною ходою рушив до дверей. Роза дивилася йому вслід і щасливо всміхалася. Він, не озираючись, вийшов і навіть не зачинив за собою дверей.

— От дурило! — вилаявся Алоїс, зачинивши двері.

Роза гордовито оглянула нас.

— Скажете, не чудовий хлопець? Такого не візьмеш голими руками. І де він міг так довго бути?

— Хіба не видно по пиці? — зауважила Валлі. — Під надійним замком був. Лайно в павиному пір’ї!..

— Ти його не знаєш…

— Набачилась таких, — відповіла Валлі.

— Ти цього не розумієш, — Роза встала. — Він справжній чоловік. Не якийсь там слимак. Ну, то я пішла. Бувайте здорові, дітки!

Помолоділа й ніби окрилена, вона, погойдуючи стегнами, вийшла на вулицю. Тепер у неї знов був чоловік, якому вона могла віддавати свої гроші, щоб він пропивав їх, а потім лупцював її. Роза була щаслива.

За півгодини пішли й усі інші. Лишилася тільки Ліллі. Обличчя в неї й далі було ніби кам’яне. Я ще трохи побренькав на піаніно, потім з’їв бутерброд і теж пішов. Наодинці з Ліллі важко було витримати довше.

Я почвалав мокрими, темними вулицями. На цвинтарі саме вишикувався загін Армії спасіння. У супроводі тромбонів і сурм він співав про небесний Єрусалим. Я зупинився. Раптом я відчув, що не витримаю сам, без Пат. Дивлячись на могильні плити, які тьмяно мерехтіли в темряві, я казав собі, що рік тому був іще самотніший, що тоді зовсім не знав Пат, а тепер вона є в мене, хоч і не зі мною, проте ніщо не допомагало, — на мене раптом ніби навалився камінь, я не знав, що мені робити. Нарешті я вирішив піднятися нагору до своєї кімнати та глянути, чи немає часом від неї листа. Це була безглузда думка, листа ще не могло бути й таки не було, але я все ж пішов нагору.

Коли я знову виходив із пансіону, то біля дверей зустрів Орлова. Під розстебнутим пальтом на ньому виднів смокінг. Він ішов у готель, де служив найманим танцюристом. Я спитав його, чи він нічого не чув про пані Гассе.

— Ні, — відповів він. — Тут вона ще не показувалась. І до поліції не приходила. Та й краще, що вона не з’являється.

Ми разом пішли вулицею. На розі стояла вантажна машина з вугіллям у мішках. Шофер саме відкрив капот і копирсався в моторі. Потім він виліз на своє сидіння. Саме коли ми проминали машину, він увімкнув мотор і дав повний газ на порожніх обертах. Орлов здригнувся. Я глянув на нього. Він був білий, як сніг.

— Ви нездужаєте? — спитав я.

Він усміхнувся побілілими губами й похитав головою.

— Ні… Але я часом лякаюсь, як почую таке зненацька. Коли мого батька розстрілювали в Росії, теж отак умикали мотор вантажної машини, щоб ми не чули пострілів. Та ми однаково чули їх… — Він знов усміхнувся, ніби вибачався за щось. —

Із моєю матір’ю так не церемонились. Її розстріляли вдосвіта в підвалі. Мені з братом пощастило втекти вночі. У нас тоді ще лишилися діаманти. Але брат замерз дорогою.

— За що ж ваших батьків розстріляли? — спитав я.

— Мій батько до війни був командиром козацького полку, який брав участь у придушенні повстання. Батько знав, що колись із ним таке станеться. Вважав, що це, як то кажуть, звичайна річ. Але мати так не вважала.

— А ви?

Він зробив стомлений жест, ніби хотів стерти якусь пляму.

— Відтоді стільки всього було…

— Так, — погодився я, — це правда. Стільки, що людській голові й не перетравити.

Ми вже були біля готелю, де він працював. Якась білява дама років сорока саме вийшла з б’юїка і, радісно крикнувши, кинулась до нього. Вона була досить повна й елегантна. З її зів’ялого, бездумного обличчя видно було, що вона не мала в житті