Читати книгу - "Вибрані твори"

Аж коли УАН розпочала працю навколо видання творів Шевченкових і акад. Новицькому потрібні були знимки з усієї художньої спадщини Шевченкової — відновилися зносини з родиною Ускових. Зачинає з нею наново переписку акад. Єфремов. Надія Смоляк, що, власне, являлася безпосередньою власницею картин, скаржиться на скрутне своє життя, пише, що віддала б задешево ці картини, якби їй повернули націоналізований у неї будинок. Академія, за підписом акад. Корчак-Чепурківського[563], звертається (11-Х — 28 р.) до Бугурусланської міськради зі сльозницею, прохаючи про денаціоналізацію і вказуючи на добре відношення до Шевченка батьків Н. Смоляк. Бугурусланська міськрада відмовляє, зважаючи на те, що чоловік Н. Смоляк, колишній власник будинку, був агентом царського уряду — місцевим судовим слідчим, та зважаючи на норми домовласности, що існують у Бугуруслані.

Справа знов переривається, і УАН дістає тільки по два примірники фотознимків з картин, зроблених не дуже добре тамо ж у Бугуруслані, за доглядом голови місцевого товариства краєзнавства. Акад. Єфремов передає адресу Н. Смоляк Шевченківському Інститутові[564], і вже Інститут зачинає переписку з Н. Смоляк.

У лютому 1929 року відбувається віднині широко відома подоріж українських письменників до Москви й Ленінграду. Користуючись з цієї нагоди, беру на себе низку доручень від Шевченківського Інституту. Управління Науковими Установами НКО УСРР дозволяє поїхати безпосередньо до Бугуруслану, оглянути картини й придбати їх за кошти, асигновані на поповнення наукових музеїв.

Добре попоходивши в Москві з одержаною від т. Луначарського згодою видати Шевченкові картини з Музеїв РСФРР («Третяковка»[565] вже видала, і її колекція вже в Шевченковому Інституті), ще більше попоходивши в Ленінграді, щоб, нарешті, взяти там і привезти до Харкова сім Шевченкових акварелів з часів так званої Аральської експедиції, що переховувалися в Руському музеї[566] (спасибі проф. Нерадовському[567], завідувачеві] художнім відділом цього музею, що не схотів без дальших наказів НКО РСФРР видати решту — аж за місяць це скоїлось), придбавши також у Ленінграді картину-сепію та два малюнки олівцем Шевченкових у гром. Алексєєвої дочки І. А. Нікольського, та з сумом подивившись на куток «українофілів» у Пушкінському Домі[568] («українофіли» — це, оказується, за термінологією Всесоюзної Академії Наук, — Шевченко, Куліш та Гребінка[569], у протиставлення до «слав'янофілів» — Аксакових[570] та інш., що їх пам'ятки переховуються в тій же кімнаті Пушкінського Дому) — отож, зробивши, що міг, у дорученій справі, беруся з Москви через Рязань — Сизрань — Самару до Бугуруслану, повідомивши голову Укрнауки[571] т. Озерського[572], щоб не забув туди переказати потрібні гроші.

Не дуже легко дістатися до Бугуруслану. Два рази на тиждень іде челябінський поїзд, і, не попавши в нього, ви ризикуєте, як і я, безнадійно сидіти дві або й більше доби на самарському вокзалі. Щоправда, ви тоді дізнаєтесь, що в Самарі, в клюбі нацмен[573], є українська секція, де бере участь 150 чоловік, що вона готується до Шевченкових свят і просить на це хоч 50 к[арбованців] в окрполітосвіти. Дізнаєтесь також, що в окрузі є 50 українських шкіл, але, за щирим визнанням робітників Наросвіти, ці школи називаються