Читати книгу - "Малюк Цахес"

й розсипав порох по столі. Тільки-но він запалив гніт, пролунав страшний вибух, а до того ще й загорівся розсипаний порох, добре обпікши княжичеві руку. Він голосно закричав і навіть не помітив, що князівна, коли гармата вистрілила, каменем упала на підлогу. Луна від вибуху покотилась коридорами, всі кинулись до спальні, передчуваючи біду, і навіть князь із княгинею, забувши про всякий етикет, вбігли туди разом із челяддю. Камеристки підвели князівну й поклали на канапу, зразу ж послано по лейб-медика й по хірурга. Князь, побачивши на столі іграшки, миттю збагнув, що сталося, і, гнівно блискаючи очима, крикнув княжичеві, який верещав і лементував на цілу кімнату:

– Бачиш, Ігнатію, що виходить із твоїх дурних дитячих витівок! Дай, хай тобі помастять обпечене місце, і не реви, мов якесь старченя з вулиці! Тобі треба було б дати доброї березової каші… по… зад… – губи в князя затремтіли, він ще щось сказав, але так, що не можна було втямити жодного слова, і велично вийшов з кімнати.

Челядь заніміла з жаху: це втретє князь називав княжича просто Ігнатієм і звертався до нього на «ти», і щоразу це було ознакою шаленого, ледве стримуваного гніву.

Коли лейб-медик оголосив, що настала криза й він сподівається швидкого кінця небезпечної хвороби князівни і її цілковитого одужання, княгиня мовила набагато стриманіше, ніж можна було очікувати:

– Dieu soit loué![273] Хай мені повідомлять, як вона далі себе почуватиме.

Зате вона ніжно обняла заплаканого княжича, ласкаво втішила його й вийшла слідом за князем.

Тим часом Бенцон, що вирішила провідати з Юлією бідолашну князівну, прибула до замку. Почувши, що сталося, вона кинулась до Гедвіжиної спальні, підбігла до канапи, опустилась навколішки, схопила хвору за руку і втупилась у неї поглядом. Юлія, обливаючись гарячими слізьми, вже гадала, що її щира товаришка засне навіки. Зненацька Гедвіга глибоко відітхнула й мовила глухим, ледве чутним голосом:

– Він убитий?

Княжич Ігнатій, хоч йому й боліло, миттю перестав плакати й відповів, засміявшись з великої радості, що страта все ж таки відбулася:

– Так, так, сестро… князівно, убитий на смерть! Застрілений просто в серце!

– Авжеж, – озвалась князівна і знов заплющила очі, – я знаю. Я бачила краплю крові, що витекла з його серця, але вона впала в мої груди, і я застигла, обернулася в кристал, тільки та крапля була жива в моєму трупі!

– Гедвіго, – тихо, лагідно мовила Бенцон. – Гедвіго, прокиньтесь від своїх прикрих, лихих марень! Гедвіго, ви впізнаєте мене?

Князівна легенько махнула рукою, наче просила, щоб її лишили саму.

– Гедвіго, – повела далі Бенцон, – Юлія тут.

На Гедвіжиному обличчі майнула ледь помітна усмішка. Юлія нахилилась над нею і тихенько поцілувала її в побілілі уста. Тоді Гедвіга ледь чутно прошепотіла:

– Тепер уже все минуло, я відчуваю, що через кілька хвилин буду цілком здорова.

Ніхто досі не подбав про маленького державного злочинця, що з розпанаханими грудьми лежав на столі. Тепер Юлія помітила його, і тільки цієї хвилини вона збагнула, що княжич Ігнатій знов грався в огидну, ненависну їй гру.

– Княжичу, – сказала вона, і щоки в неї спаленіли, – княжичу, яку вам кривду вчинила бідолашна пташка, що ви її безжально вбили тут у кімнаті? Це справді дурна, жорстока гра. Ви давно вже обіцяли мені, що більше не гратиметесь у неї, а проте не дотримали слова. Та як ви ще хоч раз візьметесь за своє, то я більше ніколи не розставлятиму ваших чашок, не вчитиму ваших ляльок говорити й не розповідатиму вам про водяника!

– Не гнівайтесь, – запхикав княжич, – не гнівайтесь, панно Юліє! Але той строкатий шельма був запеклий злочинець. Він потай повідтинав моїм солдатам поли, а крім того, зчинив бунт. Ой боляче… Боляче!

Бенцон глянула на княжича, тоді, дивно усміхаючись, на Юлію і сказала:

– Чого б то голосити через якісь там обпечені пальці! Але й справді, той хірург десь застряв зі своєю мастю. Та нічого, простий домашній засіб добре помагає і непростим людям. Принесіть сирої картоплі! – Вона рушила до дверей, та раптом, ніби їй сяйнула якась думка, зупинилась, вернулася назад, обняла Юлію, поцілувала її в чоло й мовила: – Ти моя люба, добра дитина й завжди будеш в усьому такою, як повинна бути! Тільки бережися екзальтованих, божевільних шаленців і не відкривай свого серця лихим чарам їхніх звабливих балачок! – Вона ще раз допитливо глянула на князівну, що, здавалось, тихо, солодко спала, і вийшла з кімнати.

З'явився хірург із величезним пластирем у руках, велемовно запевняючи, що він давно вже чекав на вельможного княжича у його покоях, бо навіть у голові собі не покладав, що вельможний княжич може сидіти в спальні вельможної князівни. Він хотів підійти з пластиром до княжича, але камеристка, що принесла кілька великих картоплин у срібній мисці, заступила йому дорогу й почала запевняти, що найкращий засіб від опіків – терта картопля.

– А я сама, – підхопила Юлія, беручи в камеристки миску, – я сама гарненько приготую вам, княжичу, пластир.