Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Це той русявий з борідкою?

— Так, і з метеликом, — Артур посміхнувся. — Завтра напишу йому, запитаю. Хоча відкривати ноут навіть страшно. Уявляю, що там робиться в приваті…

— Ти можеш повідомити всіх про свій стан старим перевіреним способом, — Злата посміхнулась, — Розмістивши фото у фейсбуці і додавши свій фірмовий коментар, так, як ти вмієш.

— Я не люблю писати коментарі. Максимум — смайл.

— Ну, я про те і кажу.

— Дякую за ідею. Завтра так і зроблю.

Наступного дня Артур зробив їхнє спільне фото, попросивши, щоб йому зняли кисневі трубки на п’ять хвилин, і він мав змогу скористатися електробритвою та сфотографуватися. Потім медсестри все повернули на місце.

Спільне усміхнене фото, оброблене, щоб прибрати незвичну для нього блідість, і підпис: “У нас вже все окей” у профілі фейсбука мали двояку дію. Той, хто знав про його поранення, вітали з одужанням, а хто не знав — запитували “А що, було не окей?”. У коментарях незнайомі між собою люди різними мовами пояснювали одне одному що, коли і як трапилося, звільнивши Артура від довгих пояснень. Офіційна версія подій була такою: якийсь псих з мисливською рушницею вирішив постріляти і випадково потрапив в Артура, а також пошкодив авто, що опинилося поруч. Денис не втратив нагоди всім оголосити, що постраждало саме ЙОГО авто.

Артур нічого не коментував, лише усміхався, перечитуючи коментарі.