Читати книгу - "Яр"

— Просто так дав та й годі?..

Ганна повернулася до мене й повільно проказала:

— Просто так та й годі.

— Нічого собі жарти...

— Так не жартують Максиме. Лейтенант Газе наказав передати цей аркушик тобі.

Я сторопіло дивився на жінку, невладний промовити й слова. Ганна встала й, майже торкнувшись мого обличчя, просичала:

— Ти зрозумів?

Я зрозумів усе вже давно, але хіба лейтенант Газе міг важити подібними прогнозами? Папі Ганна відійшла до дверей, струнка й горда, і промовила:

— Решту залишаю на твоє сумління. Бувай...

І вийшла.

Я лишився в потемнілій кімнаті сам, і коли Антін рипнув дверима, я так і сидів на лаві коло вікна, тримаючи в повислій додолу руці трохи зібганий аркуш паперу.

Антін засвітив каганець і спитав не привітавшись:

— Де це всі порозбігалися? Повідіму, у тій хаті?

— Не знаю, — прохрипів я зірваним голосом.

— А то шо в тебе? Як уроді похоронна, бо сидиш і мовчиш.

Я простяг йому папірчину. Нахилившись до каганця, Ягола заходився читати, бурмочучи під ніс, певно, не звик розбирати таку писанину. Та поволі зміст прочитаного захоплював його, він раз у раз вигукував упівголоса: «Ого!.. Тю!.. Тю-тю!..»

Дочитавши, Антін випростався й підійшов до мене.

— Це я такого, скіки й живу, не бачив, повідіму. Де ти його взяв?

Я лише зітхнув і нічого не відповів шурякові. Про те саме щойно допитувався й у Ганни Базилевич. Я тільки буркнув:

— Там, де взяв, його вже немає.

Антона такий відкіш ніскілечки не образив. Думаючи про щось своє, він механічно повторював:

— Обше й узагалі, воно да... Обше й узагалі воно...

І коли підсів до мене, я вже знав, про що він казатиме. І нітрохи не помилився. Ягола сказав:

— Знаєш, шо?

Я відповів без затримки:

— Знаю.

— Шо? Шо ти знаєш?

— Знаю, що ти проситимеш оцю штуку в мене.

— Еге, — зізнався шуряк. — Дак дай!

— Це неможливо.

— Чого?!

— Неможливо.

Антін озлився:

— А розписаніє поїздів, повідіму, як ти кажеш, можливо давать?

— Не будь провокатором і винуджувачем, — сказав я. — На цьому в мене далеко не поїдеш.

Антін плюнув спересердя й вийшов, але трохи згодом знову придибав:

— Це тобі ота-го... пані дала?

Певно, йому розповіли жінки. Я відвернувся:

— Краще не розпитуй.

— «Не розпитуй»! — Антін упадав у раж.

Він знову заходився випрошувати в мене ту дивовижну таблицю, я вже ладен був розповісти йому всю правду про те, де ця таблиця взялася й чим загрожує й мені, і всім, хто побіля мене. Та в останню мить страх, чи, може, здоровий глузд узяв гору, і я відрубав таким тоном, що Ягола вмить перестав наполягати й пішов на свою половину.

Не сказав я нічого й дружині. Оленка була й досі смутна після таких несподіваних одвідин пані Ганни, але десь-то й вона зрозуміла, що справа далеко серйозніша за прості ревнощі, бо й Антін би марно зі мною не лаявся. І зрештою постійний страх за чоловіка та брата переміг, і вона зовсім примирливо спитала:

— Шось таке... погане?

— Та, нічого, — спробував я її заспокоїти, але тим ще більше розхвилював. Дарма, що, виморена за день нежіночою роботою, вона довго лежала під стіною, а я дослухався, коли ж почується Оленчине глибоке й рівне дихання. Я теж не міг заснути. Газе всерйоз заходився коло мене, і невідомо було, що цей єзуїт надумає робити наступного разу. У якусь мить мене навіть ошпарила думка: що коли гра набагато складніша, ніж я собі уявляю? Що як Газе вкупі з Ганною Базилевич вигадали підступну пастку, і це все — тільки преамбула?

Та то був глухий кут, з якого не малось виходу, і я стомлено перекидався на другий бік. Оленка, як і допіру, нишкла під стіною й слухала мої зітхання. Людина влаштована так, що всім разом, усьому світові водночас не вірити не може. Така в нас природа, що всталилася віками й тисячоліттями: первісний поділ буття на світле й темне передбачає, крім іншого, і добрі сили.

Вимучений безсонною піччю, я вранці почувався дуже зле, і навіть Афіноґен звідався, чому в мене такий поганий вигляд.

— Голова болить, — відказав я.

Голова в мене просто репалась від болю, та справа була не в цьому. Я увесь час думав, чи йти до лейтенанта Газе, чи то буде моїм останнім кроком. А може, Ганна таки пожартувала? Якось надто дивно вона вчора поводилася, надто дивно й незвично, навіть зважилася прийти до мене додому, знехтувавши й Оленкою, і всім тим, що за теорією ймовірностей могло після цього статись.

Так я карався до самого вечора, наступну ніч знову майже не стулив ока, а вранці мені спало на гадку зовсім інше. Знайшовши перший ліпший привід, буцімто несу на затвердження списки новоприйнятих на службу чотирьох поліцаїв, я пішов до коменданта й розповів йому все, пов'язане з тим дивовижним аркушем паперу. Якщо комендант і знав про ту гру, а Ганна казала про це щиро й відверто, — так буде ще краще: врятую й Гайну,