Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

□□□□□□□

Вітряна ніч. Кришки армійських баків для сміття гримають по всьому плацу, вартові знічев’я повторюють вітання королеви Анни[569]. Іноді вітер налітає так, що джипи погойдуються на ресорах, навіть порожні військові 2,5-тонні вантажівки й незграбні цивільні пікапи басовито стогнуть від незручностей… під поривами вітру ворушаться живі сосни, виструнчені над піщаним схилом берега Північного моря…

Жваво, хоча й не в ногу, крокуючи через розбиті вантажівками простори старого заводу Круппа, доктори Маффедж і Спонтун анітрохи не схожі на змовників. У них одразу пізнаєш тих, ким вони й видаються: крихітним плацдармом лондонської респектабельності в нічному Куксгафені, туристами в недоокультуреній колонії сульфаніламідів, скинутих у вир крови, шприців, тюбиків і джгутів, недолугих лікарів і садистів-санітарів, в колонії, якої вони були, слава небесам, позбавлені під час усього Тривання, оскільки Маффеджів брат вдало прилаштувався в якомусь Міністерстві, а Спонтун формально визнаний непридатним до служби через дивний стигмат у формі туза пік і майже того ж кольору, що з’явився в нього на лівій щоці через сильний стрес і супроводжувався сильним головним болем. Лише кілька місяців тому вони відчули себе мобілізованими незгірш за інших британських підданих, а отже, тепер підпорядковуються велінням Уряду. Що ж до теперішньої місії, то обоє поринули у цілком мирні роздуми. Як же стрімко нині плине історія!

— Навіть не уявляю, чому він вибрав нас, — Маффедж смикає еспаньйолку (жест видається нав’язливим, але зовсім трохи), говорить, певно, занадто мелодійно для людини його ваги, — він має знати, що я нічого подібного не робив десь так із 27-го року.

— Я кілька разів асистував, коли був інтерном, — пригадує Спонтун. — Знаєте, у психіатричних клініках тоді на це була велика мода.

— Можна назвати декілька урядових закладів, де це й досі в моді. — Доктори пирхають, сповнені британського Weltschmerz, що на їхніх обличчях виглядає так неприродно. — Послухайте, Спонтуне, я правильно зрозумів, що ви хотіли б мені асистувати?

— Так як вам заманеться. Хочу сказати, що ніхто не стоятиме із нотатником і не записуватиме.

— Я б не квапився з висновками. Чим ви слухали? Хіба не помітили…

— Поривання.

— Маніакальності. Навіть боюся, чи не втрачає Пойнтсмен хватки, — вимовою надзвичайно нагадує Джеймса Мейсона: «в(г) тррачає (?) кхватки».

Вони перезираються, одне за одним перед ними похмуро пропливають і зливаються нічні видіння марстонівських укриттів і припаркованих машин. Вітер приносить запах ропи, пляжу, пального. Далеке радіо, налаштоване на Програму Для Військових, представляє Сенді Макферсона за Органом.

— Ну, то ми вже… — починає Спонтун, але не замовкає.

— На місці.

Яскраво освітлений кабінет завішаний кармазиногубими, сосискорукими пін-апами «Дівчаток Петті». У кутку закипає кавник, смердить прогірклим кремом для взуття. Закинувши ноги на стіл, сидить капрал, захоплений американським коміксом про кролика Банні.

— Слотроп, — відповідає він на запит Маффеджа, — так так, янкі в поросячому костюмі. Гасає туди-сюди. Геть очманів. А ви, хлопці, хто, МІ-6[570], чи як?

— Не підлягає обговоренню! — рикає Спонтун. Іноді він уявляє себе Нейлендом Смітом. — Де знайти генерала Віверна?

— Що, серед ночі? Там, де і всю п’яноту, — йдіть по рейках, шукайте, де ґвалт. Я і сам би пішов, але чергую.

— Поросячий костюм, — Марві насупився.

— Такий величезний поросячий костюм, жовто-рожевий з блакитним, чесно-чесно, — відповідає капрал. — Як побачите, одразу пізнаєте. А у вас, джентльмени, сигаретки часом не знайдеться?

Плентаються рейками повз порожні строєні платформи та цистерни, нарешті чують звуки пиятики.

— Де і вся п’янота.

— Казали, пальне для нацистських ракет. Якщо хоч одна була в робочому стані.

Під холодним парасолем голих електролампочок зібралася юрба армійських, флотських американців, дівчат зі Служби побуту і німецьких панянок. Братаються всі, безсоромно, в гаморі, який при наближенні Маффеджа й Спонтуна до гульбища перетворюється на пісню, а в її центрі, добряче під чаркою, обіймаючи обома руками усміхнену і розпатлану молоду дівулю, рум’янопикий (при світлі ламп — апоплексично-рожево-фіолетовий), диригує хором той самий генерал Віверн, якого вони востаннє бачили в кабінеті Пойнтсмена у «Дванадцятому домі». Із залізничної цистерни з етанолом — 75 %-ний розчин, як чітко засвідчує білий трафарет на боці цистерни, — стирчать крани, до них підсовують, а відтак виймають неймовірну кількість бляшаних кухлів, порцелянових чашок, кавників, відер для сміття та іншої тари. Пісні акомпанують укулеле, казу, гармоніки і збіса багато саморобних металічних стукалок, а сама пісня — простодушне вітання, адресоване Повоєнному часу, надія, що невдовзі скінчаться дефіцити, що кінець Суворої Економії близький:

Так, так —

Давно пора набити кендюх!

Давно пора набити кендюх!

Позабирати все з льодовні —

Так, так,

Давно пора набити кендюх,

Давно пора набити кендюх,

Лиш трохи з’їв — і ще схотів, по вінця повні!

Аякже, час набити кендюх,

Так, так, набити кендюх!

Тут все старе, але й нове-е-е…

І так чудово жити,

Пора б його набити…

Надіюсь, що у всіх вас кендюх єєєєєє!

Наступний приспів — піхтура і моряки співають хором перші вісім тактів, дівчата — наступні, генерал Віверн виконує наступні вісім — соло, і tutti насамкінець. Відтак надходить черга рефрену для укулеле, казу тощо, і всі танцюють, метляються чорні шийні хустки, наче вуса епілептичних лиходіїв, розпускаються стрічки, кучері вибиваються з тугих валків волосся, спідниці злітають, оголюють миготливі коліна та підв’язки, оторочені довоєнним мереживом, — примарний політ димчастих кажанів під білим електричним світлом… на останньому рефрені хлопці кружляють за годинниковою стрілкою, дівчата — проти, ансамбль розпускається трояндою, з серцевини якої аморально шкіриться п’яний генерал Віверн з кухлем над головою, його підносять угору, як тичинку.

Ледь не єдиний, хто не бере в цьому участі, крім двох спантеличених хірургів, — матрос Бодін, якого ми залишили, якщо пригадуєте, у ванні на берлінській квартирі у Зойре Буммера. Цього вечора він бездоганний, при білому параді, пика незворушна, тверезий, вештається серед гуляк, щедро випускаючи волосяну рослинність з рукавів і V-подібного вирізу матроської блузи — рослинність настільки рясна, що минулого тижня він налякав і втратив гінця з ТВД КБІ ледь не з тонною бганґу[571]: гонець сприйняв Бодіна за водяний різновид легендарного єті — страхітливої снігової людини. Аби бодай якось компенсувати збитки, сьогодні Бодін популяризує Перший Міжнародний Матч На Ложковиделконожиках між своїм колегою Ейвері Парфлом та англійським командо на ймення Сент-Джон Бледдері.

— Робіть ставки, так-так, шанси рівні, 50/50, — виголошує послужливий банкомет Бодін, проштовхуючись між тілами клієнтів, з-поміж яких далеко не всі вертикальні. В одному волохатому кулаку жмут окупаційних купюр, другою рукою він час від часу відтягує