Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

підопічними та слухала їх, і такими комунікабельними і водночас стримано ввічливі були одне з одним подружжя Неглів, що Фергюсонові іноді ставало цікаво, чи не спілкуються вони між собою давньогрецькою, якщо не хотять, аби їх восьмирічна донька Барбара знала, про що вони розмовляють. Саме поняття манірного чаювання незмінно вражало Фергюсона як найнудніше з усіх можливих світських заходів (донині він на таких ніколи не бував), хоча насправді йому подобалися ці півторагодинні вечірки в Негла, і він намагався їх не пропускати, оскільки вони пропонували додаткову можливість побачити його викладача в дії і повідомляли йому те, що Негл – значно більший від того, яким виглядав у класі чи в себе в кабінеті, де він ніколи не розмовляв про політику, війну чи поточний стан справ, але ось тут, у себе вдома, кожної другої середи вдень він приймав шістьох своїх підопічних першокурсів, серед яких, так вийшло, були два студенти-євреї, два іноземних студенти і два чорних студенти, а якщо взяти до уваги, що на всьому потоці з восьмисот учнів налічувалося всього дванадцять чорних (всього дванадцять!), не більше п’яти чи шести десятків євреїв і, можливо, половина чи третина від цієї кількості – іноземців, то Фергюсонові видавалося зрозумілим, що Негл потай узявся приглядати за вигнанцями і мусив переконатися, щоб ті не втопилися в цьому недоброзичливому, чужому місці, а мотивували його політичні переконання або ж любов до Принстона, або ж просту людську доброту – але Роберт Негл робив усе що міг, аби різні маргінали почувалися тут як удома.

Негл, Говард і Джим – у перший місяць нового життя Фергюсона як сторопілого юного стипендіата, хлопчика, котрий раніше вважав себе мужчиною, а тепер його знову відкинуло до тривожних непевностей дитинства – завдяки їм він тримав себе в руках. Говард був не просто дияволом карикатури та дотепником із турбонаддувом, він ґрунтовно мислив і вчився свідомо, мав намір захищатися з філософії, а оскільки був турботливим, переважно стриманим і не вимагав зайвої уваги від Фергюсона, тому вдавалося ділити з Говардом кімнату й не відчувати, що хтось вдирається в його приватний простір. Це було для Фергюсона однією з найгірших фобій – жити в не дуже-то просторій кімнаті з кимось іще, що досі траплялося з ним лише в таборі «Парадиз», де він мешкав у хатинках з двома вожатими й сімома іншими хлопчаками, а от дома він завше міг сховатися під захистом чотирьох стін свого притулку на одного, навіть у новому будинку на Вудхол-кресент, коли Емі в сусідній кімнаті гупала дверима і ревіла гучною музикою, а тривожився він про те, що не зможе читати, писати чи навіть думати, якщо на ліжку поруч лежатиме інша людина – чи сидітиме за столом усього в шести-семи кроках від нього. Як з’ясувалося, Говарда турбувала точно та сама проблема скупчення, бо, поки він ріс, у нього завше була своя кімната, і у відвертій розмові на третій день Фергюсонового Тижня ознайомлення, в котрій обидва зізналися у своїх страхах перед відсутністю усамітнення та надлишку повітря, що переходитиме з однієї пари легень до іншої, вони розробили, як самі сподівалися, прийнятний modus operandi. Сусідами по блоку в них були медик підготовчого відділення на ймення Вілл Нойс та геній математики на 800 балів з Айови на ймення Дудлі Кранценбергер, і Фергюсон із Говардом домовилися, що, коли загальна кімната в них буде вільною, інакше кажучи – коли Нойс і Кранценбергер у себе в спальні чи їх немає в будівлі, – один із них (Фергюсон або Говард) буде читати-писати-думати-вчитися-малювати в спальні, а інший – у загальній кімнаті, а коли Нойс або Кранценбергер, чи обидва знаходяться в загальній кімнаті, Фергюсон і Говард по черзі ходили б до бібліотеки, поки другий із них залишається у спальні. Вони скріпили цю угоду рукостисканням, та потім семестр почався всерйоз, і по двох тижнях їм стало так комфортно одному з одним, що превентивні правила перестали діяти. Вони приходили і йшли, як і коли кому заманеться, і якщо обидва вирішували одночасно посидіти дома, то виявляли, що перебувати разом у кімнаті можуть і подовгу – мовчки працювати, не перериваючи думок один одного і не псуючи повітря, яким дихали. Можливі непорозуміння іноді перетворювалися на непорозуміння справжні, а іноді ні. Це не перетворилося. До першого жовтня два мешканця кімнати на третьому поверсі Браун-хола винайшли ще вісімдесят один тенісний матч.

Що стосується Джима, він також пристосовувався до нового комплексу обставин, намацуючи свій шлях післядипломника-першорічника на суворо конкурентному факультеті фізики, звикаючи до життя з сусідом у квартирі поза студмістечком, і також нервував не менш свого зведеного у той його ранній період у раю для чорних білок, та вони й далі спромагалися вечеряти разом кожен вівторок – спагетті в квартирі зі співмешканцем Джима, випускником МТІ Лестером Пателом з Нью-Делі, або гамбургери в переповненому маленькому закладі на Насау-стріт, котре мало назву «У Бада», а також кожні десять днів чи близько того ухитрялися грати в баскетбол один на один у спортзалі «Діллон», і Фергюсон незмінно програвав Шнайдерманові, котрий був ледь вище на зріст і трохи талановитіший, проте не з таким принизливим рахунком, аби все це було не варте старань. Якось увечері, приблизно по двох тижнях після початку занять, Джим зазирнув до Браун-холу з позаплановим візитом до Фергюсона й Говарда, і коли Говард вийняв список тенісних матчів, що їх вони встигли придумати, і показав Джимові супроводжувальні малюнки (Клод Рейнс по один бік сітки у вигляді скупчення окремих крапель, Мадді Вотерс по інший бік, по пояс у якійсь багнюці), Джим реготав так само сильно, як Фергюсон і Говард реготали у той перший ранок, коли висмоктали з пальця цю гру, і в тому, як він корчиться від реготу й тримається за боки, можна було помітити дещо добре в характері Джима, думалося Фергюсонові, точно так само, як і при витриманому випробування Іспитом посвячення в «Горні-і-Гардарті» – так йому вдавалося вбачати щось добре в характері Селії, оскільки і в тому, і в іншому випадку їхній відгук доводив, що випробувана особа – споріднений дух, той, що цінує ті самі ексцентричні протиставлення та непередбачувані поєднання схожого й несхожого, що й Фергюсон, адже об’єктивна істина полягала в тому, що не всі мали ніжні почуття до «Горна-і-Гардарта» чи поетичної величі автоматизованої кухні за нікель-у-щілину, і зовсім не всі сміялися чи навіть посміхалися при вигляді тенісних поєдинків, як Фергюсон із Говардом спостерігали у випадку Нойса й Кранценбергера, котрі розглядали їхні пари, одна за другою, з пісними обличчями, не розуміючи,